Саме так мене поправив один з читачів нашої газети, дізнавшись про мою статтю «Три репліки на одну тему» («УП» №7, 2011 р.), в якій я використав два рядочки з віршика миколаївського сатирика про непевний поступ нашої влади до європейських цінностей: Вдень крокують до Європи, А вночі йдуть в Азію.

Так ось, мені сказали, що я помиляюсь разом з отим сатириком. І дуже суттєво! Бо, насправді, ніяких порухів у бік Європи від урядовців сьогоднішньої нашої влади немає. Ви їх не побачите навіть у найпотужніший мікроскоп у найясніший день. Попри найгарячіші запевнення у їхній відданості європейському вибору європейських же цінностей! Бо ці запевнення є не що інше, як обманні фінти у футболістів (а вони є у нас при владі), щоб на деякий час продемонструвати себе... прихильниками демократії. Звичайно ж, європейської! А насправді — вже й зараз видно навіть під покровом нічної темряви та того штучного туману, що вони напускають, реальні кроки наших владних хитрунів на всеохоплююче зближення з нашим східним сусідом. А це не хто інший, як наша вчорашня гнобителька — Російська імперія, в якій ще й досі тхне азіатчиною найвищого чінгізханівського ґатунку, але аж ніяк не демократією. Бо вона й досі мислить усе тими ж великоординськими категоріями, в яких саме її хан має право одним народам, милостиво обрізавши вуха, давати дозвіл на існування (звичайно, посадивши там своїх здичавілих князьків зі своїми «ярликами»), а вже іншим народам — ні! Одних підцьковувати до сепаратизму та ще й підтримувати танками, як-то абхазців. А інших — як-то чеченців — тими ж танками (і не тільки!) нещадно винищувати. В Україні, слава Богу, до цього ще не дійшло. Але своїми військами та імперія вже обсадила й нашу державу, зайнявши плацдарм у Криму. Не скупиться вона й на найдрібніші підлості із арсеналу своїх вчорашніх і сьогоднішніх ханів та ханижок. Бо щосили намагається зробити нашу державу збанкрутілою, лежачою, як ото вже вона й частково зробила через своїх курочкіних та юрочок єнакієвських з багатьма нашими навіть стратегічними підприємствами. Звичайно, не без допомоги вже й наших князьків-аманатів, вихованих нею десь у глибинах своїх засекречених структур так званої пролетарської диктатури, яким вона теж щедро обіцяє свої ярлики на довічне князювання. І все це заради того, щоб, використавши зарані підготовлену кримсько-севастопольську вуздечку, знову завести Україну, немов норовисту «лошадку», у свій ординський караван-сарай. При цьому та імперія змальовує такі заманливі перспективи, що у багатьох недалеких людей, а в тому числі й у наших князьків-аманатів, невпинно течуть слинки від змальованого. Хоча, якщо гарненько заглянути в непідфарбовану нашу історію, то можна побачити, що вже давно діє та імперія, як хитрюща азійська гадюка, що, зарившись у пісок, залишає для простачків на поверхні лиш кінчик свого хвоста, помахуючи ним, немов смачненьким черв'ячком. Звичайно ж, не для того, щоб пригостити ним того, кого вона підманює, а навпаки, для того, щоб ним самим гарненько пообідати. Як не дивно, але на таку досить нехитру приманку усталено ловилися наші гетьмани-отамани вже не одне століття. І багато хто з них, якщо й не були схарчовані імперією відразу, то потрапляли десь на Соловки чи до безкрайнього Сибіру в численні в'язниці-гулаги, де й зникали. Та так зникали, що й до сьогодні не знайти, де їхні могили. Цікаво, що й Європа теж ще до сьогодні не второпала цього обману з отим помахуванням кінчиком хвоста. Здається, теж традиційно. Бо ще в січні 1924 року академік Сергій Єфремов з приводу виходу в Берліні книги С. Мельгунова «Красный террор» в «Щоденнику» записав:«Ми все те бачили, все те пережили, а стару дурисвітку Європу треба вдарити по тім'ю, давши їй правдиву картинку того, що у нас діялось і діється. Нехай смакує своє потурання!». Та, — ба! — не второпала того Європа. Хоча й сама теж мала досить клопоту від отих ординців з їхніми фінтами-обманами. Ось і сьогодні вона з відкритим ротом ловить оті запевнення, які, звичайно ж, для наших футболістів продукують вже тепер кремлівські феесбешники. А вже наші футболісти вдень своїми фінтами задурюють Європу, а вночі забивають голи у ворота України, приносячи переможні очки на користь — по суті — ординській імперії. Саме так поправив мене один із читачів, а той же Сергій Єфремов своїм записом у «Щоденнику» від 18 січня 1929 року це підтвердив. Бо й сам вже тоді спостерігав таку ж ситуацію. Цитую: «Отже, виходить, новий курс починається. Потішилися «самоопределением вплоть до отделения» і буде... Адже наш «уряд» тільки на капості здатний і був, все одно все робив, що з Москви наказувано». Чим все закінчилося і для нашого «уряду» і для всієї України — ви знаєте. Далі були голодомор 1933-го та розстріли 1936-37-38 років, яких не уникнули навіть оті хитромудрі наші урядовці, які зі шкіри вилазили, щоб доказати тій великоімперській Москві свою лакейську відданість. Бо дуже вже їм хотілося скуштувати отого заманливого черв'ячка — хвостика, що стирчав тоді із комуністичного кремлівського пісочку. Шкода, що наші сьогоднішні урядовці цього ще теж не второпали. Бо хоч там пісочок і поміняли. Але задуми залишились усе ті ж — великоімперські, великоординські. Бо саме там, «у кривавому болоті монгольського рабства, ще й досі, — як писав К. Маркс, — стоїть колиска Московщини». І це є «справжнім божевіллям», як записав про те у своєму «Політичному заповіті Фрідріх Великий ще 1768 р., що «короткозора Європа допомагає розбудовувати силу Московщини» з отим її традиційно кривавим болотом «найнеключимішого» рабства, потураючи їй. І ще більшим божевіллям є те, що наші сьогоднішні керманичі вкотре знову не тільки самі йдуть, але й звертають Україну в те одвічно закривавлене азійське болото. Вдень — дурять Європу, а вночі бодай навкарачки повзуть саме туди.