Нещодавно друком вийшла нова книжка нашої чудової поетеси Ліни Костенко. Але не віршів. Бо це прозовий публіцистичний твір за жанровою стилістикою — насичений мікс художньої літератури, внутрішнього щоденника сучасного літописання.

А щоденник — бо в ньому і справді відображені реальні події життя нашої України — хоч і в контексті світових подій. І хоч написано все це від безіменного 35-річного київського програміста, але дійові особи в цьому творі або названі, або дуже легко впізнаються. І всі вони — реальні особистості із цього ж реального нашого життя, яке авторка просто сканує, списує його з нашого сьогодення — з усіма його вивихами. І списує в режимі щоденника, назвавши все це, з оглядом на оті вивихи — «Записки українського самашедшего», мабуть що позичивши цю назву у Гоголя. Хоча, як на мій погляд, скоріше це якісь реальні листи — повідомлення з дурдому. Десь схожі до того, що з анекдоту, в якому син у момент деякого просвітління пише матері: «Мамо, у нас тут хорошо, про нас піклуються. Навіть побудували плавальний басейн! І вишку поставили п'ятиметрову! Ми з неї вже стрибаємо! Нам сказали, що якщо хорошо будемо себе поводити, то й води наллють!». Бо, коли читаєш цей твір, в якому дуже чітко відображене «перекошене обличчя нашої демократії (слова авторки), в якій «сміються до гикавки» над словом «патріотизм» і «незалежність». І в якій заявляють: «Ну, хорошо, он бандіт, но он наш бандіт, поймітє!». А на стінах метровими буквами пишуть: «Всё будет Донецк!». І хриплими голосами співають «Я сроднился с тобой, Магадан!». І поки одні це кажуть, пишуть, виспівують — інші їм розбудовують «покращення життя» — басейн під назвою ПІСУАР з вишкою для стрибків та з обіцянкою наповнити його й водою. Звичайно, якщо ці шанувальники ПІСУАРу й Магадану будуть себе вести хорошо. І все це на фоні основної маси населення, яке так хоче вирватись із цього дурдому. Одні — майнувши за кордон. А інші — не раз і не два виходячи тут на Майдан, але... Але увесь час відбувається якась чортівня, як то й у Гоголя, якісь «свиные рыла», якась «червона свитка» і, разом з ними, Магадан і Сандормох... Десь незадовго перед цим мені до рук потрапила ще одна книжка «Щоденники 1923-1929» Сергія Єфремова, в якій, як ви бачите по заголовку, на відміну від «Записок...» Ліни Костенко, де вказуються просто «Рік Крокодила», «Рік Змії, «Рік Барана», вказуються конкретні роки й конкретні дати, з такими ж вивихами, які відбулися в Україні на той час, про які він пише. «Не було гірших часів, та не було й більш падлючих!». І так, знаєте, один до одного. Адже «робиться все таке, чому ймення не можна добрати на жодній з людських мов». Бо скрізь «брехня, брехня, брехня... якась вакханалія брехні!». Та настільки, що «просто дихнути нічим серед підлоти розтлінного режиму», який в Україні підтримують такі керманичі (вони там названі поіменно!), про яких Олена Пчілка — мати Лесі Українки сказала одному з них: «Ви нищите Україну хуже татарів!». І таки знищили! Розстрілами! Голодомором! Сталося те, про що Ліна Костенко на сторінці 292 записала: «Якийсь малюк в американському фільмі хвалиться іншому малюкові: «А ти знаєш, що я можу пропердіти мелодію американського гімну?». Наші теж можуть. Вони це давно вже зробили з українським гімном. І не малюки, а дорослі. Вони вже це зробили і з Україною, з культурою, з усім... У Біблії це називається: «пішло вору Хамове плем'я». Плем'я — вгору, а ті, що радуються цьому, бо це «наш бандіт», продовжують стрибати з вишки у басейн, в який їм вкотре пообіцяли, що «жити стане краще — жити веселіше», бо туди скоро наллють води! До речі, словесної води! А поки що: «Мамо, у нас тут хорошо, про нас тут піклуються!..». І це на фоні записів Єфремова (з приводу страхітливого вбивства Стешенка): «Така це без краю безглузда, божевільна якась історія.., а втім — чи ж божевілля у всяких формах і проявах у нас взагалі бракувало?». Ні! Ліна Костенко згадує «таращанське тіло» з таким же божевіллям не тільки вбивства, але й подальшого знущання над розслідуванням. Тому, з оглядом на це, та на отой «сміх аж до гикавки» над патріотизмом, над мовою, над незалежністю свідчить, що у нас, в Україні, рік Барана чомусь ще не закінчився. Чому? Чи не тому, що ми вкотре забули, що «разом нас багато — нас не подолати»?