«Українська ікона: сприймати світ духовними очима»

14:09 / 27.07.2020

Олександр Силантьєв під час роботи

До Дня хрещення Київської Русі-України, який щорічно відзначається в Україні 28 липня в Одеській національній науковій бібліотеці вже за традицією проходить просвітницький проект «Духовними сходами», який має на меті дослідження різних аспектів християнства як духовного явища, розкриття та популяризація багатих бібліотечних фондів з релігійної та релігієзнавчої літератури й найновіших досліджень науковців духовної ниви України.

Цього року у межах проекту бібліотека представляє електронну виставку «Українська ікона: традиції і сучасність», що присвячена історії і традиціям іконопису в Україні та особливим рисам українського іконописного мистецтва.

Серед книг з історії української ікони і іконопису в Україні важливе місце належить дослідженням Дмитра Степовика, українського мистецтвознавця, професора історії мистецтва Київської православної богословської академії. Його книги «Історія української ікони X-XX століть» (Київ, 2008) і «Мистецтво ікони. Рим, Візантія, Україна» присвячені особливості розвитку української ікони від Візантійської традиції до кінця ХХ століття, висвітлюється розвиток іконотворчості в Україні від доби хрещення Руси-України до сьогодення.

“Ікона – мистецтво національне й водночас всесвітнє, бо все людське починається з національного. Великі духовні й культурні цінності виникають і розвиваються на теренах конкретних націй і через них досягають масштабів загальнолюдського” – зазначає Дмитро Степовик.

Окремим іконам, образам присвячена низка видань. Так, альбом «Покров Божої Матері над Україною: альбом» (Київ, 2008) представляє чудотворні ікони Божої Матері, шановані в Україні, починаючи з Х ст. до наших днів. Цей ілюстрований каталог містить відомості про появу святих образів на нашій землі, описи явлених чудес та інформацію про нинішнє місцезнаходження чудотворних ікон.

Сторінки альбому «Давня українська ікона із приватних збірок» (Київ, 2003) – місце зустрічі численних українських ікон різного часу виконання – значимих пам’яток культури, які наразі невідомі, бо зберігаються у приватних колекціях різних міст України: Львова, Луцька, Івано-Франківська, Києва, Полтави, Черкас.

Ікони, що представлені в альбомі «Український іконопис XII-XIX ст. з колекції НХМУ» (Хмельницький-Київ, 2004) перше із трьох видань, покликаних якомога предметніше висвітлити золоту дещицю багатющої скарбниці Національно-художнього музею України.

«Одеські» видання представлені книгами «Чудотворні ікони Божої Матері Одеської єпархії» (Одеса, 2004), «Касперовській чудотворний образ Богоматері» (Одеса, 1995).

Приємно відзначити, що Одесі належить значне місце у збереженні пам’яток сакрального мистецтва, відбудові храмів, реставрації і відродженні іконописного мистецтва. Так, у Одеській духовній семінарії вже багато років плідно працює іконописне відділення (при Свято-Архангело-Михайлівському жіночому монастирі), що має на меті наукове осмислення й поглиблення православного розуміння ікони, фаховий підхід до професійного іконопису та реставрації. Керівник іконописного відділення – матушка Таїсія (у світському житті Есфір Серпіонова), відома художниця, кандидат педагогічних наук, доцент Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К.Д. Ушинського, керівник іконописної майстерні при Одеському Свято-Архангело-Михайлівському жіночому монастирі, завідувачка іконописного відділення Одеської духовної семінарії. Багато років мисткиня плідно співпрацює з Одеською національною бібліотекою. В бібліотеці неодноразово відбувались творчі зустрічі з художницею та презентації її різноманітного творчого доробку: картин, гобеленів, методичних видань, присвячених різним галузям ужиткового мистецтва.

В Одесі живуть і працюють художники – майстри іконописного мистецтва, які люб’язно погодились прийняти участь у бібліотечному проекті і поділилися власними поглядами і роздумами щодо створення та реставрації ікон, місця ікони у сучасному житті.

Олександр Силантьєв, художник, іконописець, член Національної спілки художників України:

«Сучасна ікона для мене – це, найперше, опора на стародавні традиції і канони!

Ікона – це молитва у барвах, отож перед кожним написанням образу існує потрібна молитва. Як і в стародавні часи іконописці просили допомоги Божої, звертались до Пресвятої Богородиці, Святого апостола євангеліста Луки (за церковним переказом перший іконописець). Іконопис – мистецтво сакральне, тому треба духовно відповідати цій творчості.

Серед сучасних іконописців тривають суперечки щодо дотримання канону і певної свободи творчого пошуку. Однак, на мою думку, церковні канони зовсім не обмежують іконописця як художника і як творця. На це впливає безліч факторів, зокрема велика кількість стилів і різновидів всередині самого канону ... Головне, чого хотілося б уникнути, – це надмірної манірності задля більш глибшої виразності.

У творчості існує думка: не художник обирає мистецтво чи стиль, а мистецтво і напрямок обирають митця. Перефразовуючи, скажу, що з самого початку не прагнув до церковного мистецтва, воно обрало мене пізніше.

Ще під час навчання у «Грековці» цікавився давніми видами мистецтва, «архаїкою» і старовинними іконами. Ікони Рубльова і Діонісія приваблювали мене своєю надзвичайною чистотою і виразністю ліній, лаконічністю кольору, наскільки я тоді міг судити по репродукціях. Тільки набагато пізніше з'явилася можливість дивитися все в оригіналах! Іконопис і церква – це єдине ціле. Мій шлях до Церкви, можна сказати, йшов через іконопис, однак я завжди вважав себе не гідним писати святі образи.

Спочатку спробував написати один маленький образочок Пресвятої Богородиці «Казанської». Показали його священику, батюшка подивився, як у мене вийшло, і благословив на написання і вивчення цього високого мистецтва.

З часом була робота над масштабним проектом з розпису храму Петра і Павла у селі Фонтанка, поблизу Одеси; великими багатофігурними монументальними розписами «Покрова», «Страшний суд»… Хоча навряд чи є сенс описувати велику кількість робіт, краще побачити все на власні очі…

Нині ми, з моєю дружиною Валентиною, також художницею, працюємо ще й над відродженням давньої традиції з написання родинних мірних (ростових) ікон. Це – особлива ікона, написана на дошці, розмір якої відповідає зросту малюка на момент його народження. Зазвичай, зображується на ній, на повний зріст, Святий Покровитель, на честь якого називається дитина. Така ікона є особиста, унікальна та неповторна! Радісно, що традиція замовляти ікони на хрещення дитини відроджується!»

Андрій Чаркін, художник-мозаїст, член Національної спілки художників України:

«Для мене ікона – це молитва і свідоцтво Боговтілення. Молитва як образ Божий і образ Святих, що проявляється у фарбах. Ікона як свідоцтво реального приходу у цей світ Христа Спасителя, через Різдво Богородиці і Пресвятої Діви Марії. До ікони, так само, як і до віри, я прийшов через мистецтво. Річ у тім, що з дитинства я спостерігав за життям моїх батьків, які були і є художниками. У домі, як і в усьому, панувала любов, душевне піднесення та натхненне ставлення до мистецтва і живопису. Склався образ художника як людини, яка шукає глибину і справжність у картині.

Коли я закінчував художнє училище, батько мені запропонував допомогти з реставрацією ікони. Якщо не помиляюся, це був образ Іоанна Хрестителя. Старовинна дошка, стримані кольори, чіткі лінії і силует, глибина образу… все лягало на душу… Тоді я не думав про те, звідки така глибина, справжність, істинність в іконі? Саме та справжність, яку так невтомно шукають художники.

Багато років по тому, за програмою обміну студентами, я потрапив до Греції – в Афінську академію мистецтв, у клас мозаїки і фрески. Було завдання зробити копію. Я обрав фрагмент мозаїчної ікони Різдво Богородиці, що знаходиться у монастирі Дафні. Я поїхав туди подивитися наживо. Коли я увійшов у давній храм я був вражений. Все було сповнене світлом…баня, склепіння, стіни були прикрашені мозаїкою. Душа раділа від гармонії, гри барв, чіткості й рельєфності образів, загальної цілісності те єдності. Що надихнуло художника? Де віднайти джерело такої істинності і краси? Ці питання привели мене до Церкви і моєї справи – створення мозаїчних ікон для храму».

Микола Прокопенко, народний художник України, член Національної спілки художників України розповів про професійну реставрацію ікон.

За роки роботи (80-ті 90-ті роки ХХ ст.) в Одеському музеї західного і східного мистецтва і Одеському філіалі Національного науково-дослідного реставраційного центру (м. Київ) він здобув звання реставратора вищої категорії і врятував багато унікальних пам’яток і музейних скарбів півдня України.

«Головна задача реставрації – каже Микола Прокопенко – консервація, зберегти витвір від подальшої руйнації. А потім вже відновлювати. Важливо пам'ятати, що це треба робити дуже акуратно, лише у межах втрат, зберігаючи авторський живопис. Я тоді багато речей врятував, реставрував ікони XII-XV століття. До рук потрапляло все — старовинні панно, ікони, картини на полотнах, дереві, металі. Реставрація — складний процес. Для того, щоб звільнити картину від бруду, від пилу віків необхідно провести ряд хімічних, фізичних досліджень.

Кожен реставратор – трохи матеріалознавець. Від реставратора вимагається багато знань і умінь, треба знати спецхімію, вміти визначити стан пошкодження роботи, зробити аналіз ґрунту, знати який клей застосовувати, яка фарба, лак чи масло підійде, яке використати омилення, чим зняти пил. То ціла наука!

Для того щоб повернути іконі колишній вид, необхідно знати технологію іконопису. Найперші, ікону потрібно ретельно оглянути, провести відповідне дослідження. Усі частини розглядаються під мікроскопом. І ні в якому разі не поспішати. Дуже важливий етап – зміцнення фарбового шару ікони. Робота багатогранна, поетапна, розрахована на тривалий час. Треба мати неабияке терпіння щоб її виконувати.

Одна з моїх реставраційних робіт – ікона Іверської Божої Матері, яка була написана до 100-річчя Одеси у 1894 році. Тепер вона знаходиться в Одеському Спасо-Преображенському соборі.

Коли дивишся на ікону і порівнюєш якою вона була до реставрації і якою стала після неї, навіть не віриться, що через віки можна так делікатно і органічно втрутитися в її долю, щоб до тонкощів зберегти усі деталі і самобутню первісну красу. Адже реставратор не ставить собі за мету зі старої речі зробити нову, його завдання – донести до нас її першооснову, дух і колорит. Щоб ми могли, як і наші предки, милуватися витворами свого народу».

Ельвіра Заборцева, провідний спеціаліст

відділу зв’язків з громадськістю і реклами

Одеської національної наукової бібліотеки