Дивовижні це люди. За весь час, який вони живуть у Кам’янському, жоден сусід не чуі від них не те що окрику – підвищеної інтонації в голосі. Вони і знайшли одне одного за тією ознакою, що була для кожного головною – порядність і доброта.

Розповідаю про Степана Васильовича та Надію Антонівну Кістолів. Вони незабаром відзначать 30-річчя спільного життя. Привіз дружину Степан з Київської області. Виховали п'ятьох чудових дітей – трьох синів і двох доньок. Старші Анатолій та Петро уже одружені. Наймолодший Яків – десятикласник. Дуже любить машини. «Копирсався» б у них з ранку до вечора. Валентина працює медсестрою у районній поліклініці. А Тетяна закінчує університет в Ізмаїлі.

Батьки своїми дітьми щасливі. Головне – виховали їх добрими людьми. Навчили щодня приносити нехай маленьку, але користь.

Сільський голова Ольга Степанівна Рибак вважає, той факт, що всі діти Кістолів залишилися жити у рідному селі, у Кам’янському, дуже рідкісний. Мабуть, тому, що вони, як і батько, вважають: коли дано тобі тут народитися – тут тобі і жити. От і Тетяна після університету теж до рідного села повертається, до своєї великої і дуже дружної сім’ї. Рік тому вона зросла ще на трьох прийомних дівчаток.

Приклад сім’ї Кістолів – добрий приклад. От у кого потрібно багатьом повчитися виховувати дітей у дусі поваги до старших, любові до праці та своєї малої батьківщини. Тому і не було сумнівів у посадових осіб, коли Кістоли вирішили взяти до своєї сім’ї з Тарутинського притулку одинадцятирічних близнюків Віроньку та Надійку і дев'ятирічну Любочку.

З якою ніжністю говорили Надія та Степан про них! Хоча рік «притирань» був дуже непростий. Якщо до того ж врахувати, що діти потрапили до притулку з неблагополучної сім’ї. Вони не знали, що означає бути ситими, обласканими, любими. Все це вони пізнавали у новій сім’ї. І настав час, коли вони назвали Надію і Степана мамою і татом.

Приїхала я до Кам’янського у святковий день. Сім’я Кістолів збиралася на маївку. Підійшов Анатолій з дружиною Тетяною і чотирирічним синком Ромкою. А незабаром у них з'явиться друга дитина. Впевнені: буде дівчинка. І навіть ім'я уже є – Римма. А за ними у хвіртці з'явився Петро з молодою дружиною. На улюблене місце поїдуть, хто на батьківській машині, а хто – у візку, у який запряжено гарного доглянутого улюбленця – коня Титана. Дівчатка одразу ж починають розповідати про дружбу Титана з домашнім собачкою. Тільки кінь у дворі з'явиться – він уже – у візку.

Надія слухає їх, не перебиває. Згадала: якось захворіла і захвилювалася – хто батькові обід приготує? Робота у нього нелегка – зварник. І взагалі він на усі руки майстер. В Одеській області дахи церков перекривав, та й у Київській, Житомирській, Вінницькій областях працював. Але ж є ще й 5 гектарів землі, живність у домашньому господарстві. Кому-кому, а Степанові найбільше дістається... Отож дарма Надія турбувалася. Дівчатка чудовий суп батькові зварили, щоправда, – під її «патронатом». Навіть він не розпізнав, хто ж кухарем був.

– А чи не ризиковано було в уже сформовану сім’ю, одразу трьох дітей брати? – запитала у Степана.

Він посміхнувся і відповів:

– Та ми взагалі хотіли не менше десяти взяти! Наші ж повиростали. Залишився під крилом тільки Яків. Та й той незабаром піде навчатися. Вирішили – на теслю. Чудова професія, завжди затребувана. Без роботи ніколи не сидітиме.

А взагалі Надія і Степан виношують ідею: відкрити дитячий притулок. Є для цього достатня матеріальна база. Сільська рада, депутати підтримують Кістолів і готові для цієї доброчинної справи передати будинок колишньої сільської лікарні. В одному його крилі розмістився б притулок для дітей, у другому – для старих. Звістка про це одразу розлетілася по окрузі. Телефонним дзвінкам кінця не було. Особливо від старих самотніх людей. Благали: «Візьміть!», пропонуючи за те будинок та інше.

Поки що цьому проекту здійснитися не вдалося. Перешкодою став вік. Надії – 56 рік, Степанові – трохи більше. І все ж, їхня мрія здійсниться. Готові долучитися до вирішення долі проекту діти – молоді, здорові, енергійні. Тетяна – історик і психолог. Учитель з вищою освітою і дружина Анатолія. Валентина – досвідчена медсестра. А крім того, будуть свої зварник, водій, тесля.

– Сподіваємося, – жартує Степан, – буде у нашій сім’ї і механізатор. Доньки ж заміж повиходять... Та й музиканти теж свої будуть. Музичної школи у селі немає. Але дівчаткам найняли вчителів. Віра навчається грати на піаніно. Надя на гітарі, а Люба на домбрі...

До відходу моєї маршрутки залишалося хвилин 40. Зайшли із Степаном до сільради. Дивно (свято ж!) голова Ольга Степанівна Рибак була там. По-спортивному одягнена, вона господарювала у чудово доглянутому квітнику. Квіти – її пристрасть. І взагалі з її приходом будинок сільради не пізнати – скріль лад, він оточений розкішно розквітлими каштанами.

– Це добре, – сказала вона, довідавшись про мету мого відрядження, – що розкажете про цю сім’ю. Дуже гідні люди. А Степан Васильович ще й наш безвідмовний помічник. Ось, бачите, над ґанком козирок? Його рук справа.

Козирок і справді дуже гарний.

По дорозі назад обдумувала час, проведений у колі сім’ї Кістолів. Як все-таки добре сказав Степан:

– Чукча живе на Півночі і нікуди не їде. Тому що це його батьківщина. А ми живемо у Бессарабії, у селі Кам’янському. І теж звідси – нікуди. Від щастя не втікають.