В ідеалі Конституція, як Основний Закон держави, що є власне його «правовим хребтом», закріплює основи конституційного ладу, права і свободи людини і громадянина, структуру органів законодавчої, виконавчої і судової влади, визначає фактично всю національну правову систему. Та й про співтовариство правових держав світу можна судити з їх конституцій, які у своїй сукупності, що визначає історію, теорію і практику їх конституційного розвитку і розбудови, формують так званий світовий, глобальний, конституціоналізм.

Тому свята, пов’язані з ухваленням цього документа, завжди змушують задуматися про його роль і значення у стабільному функціонуванні і розвиткові держави та суспільства. У цьому аспекті слід зазначити, що реалії нашого життя, безперечно, впливають на сприйняття всіх подій у суспільстві і державі, зокрема і на сприйняття свят.

Кілька років тому, зустрічаючи День Конституції України, ми говорили про складні і суперечливі процеси, зумовлені дисбалансом повноважень, закладених в Основному Законі держави реформою 2004 року, про дивне «конституційне свербіння», яке відчували кілька політичних партій, що розробляли проекти змін до Основного Закону і його нових текстів, основною метою яких було «пристосувати» повноваження під себе, убезпечити себе, рідного, і закласти механізм «вічного» перебування на владному Олімпі.

Новий Президент України Віктор Янукович чесно заявив про необхідність продовження конституційної реформи, з метою подолати «конституційну безвихідь» у повноваженнях Глави держави і Глави уряду, вибудувати чітку систему повноважень органів державної влади і органів місцевого самоврядування.

Разом з тим, на тлі напрацювань можливих варіантів конституційних змін, що тривають якось затихли розмови про саму конституційну реформу, але почалися процеси, які поклали початок реформі судовій та іншим реформам, які, зауважте, в обов’язковому порядку повинні узгоджуватися, якщо не з нормами, то хоча б з принципами, закладеними у Конституції України. Проте такого не відбувається. У парламенті України уже ухвалюються у першому читанні законопроекти, які, з одного боку, містять дуже корисні речі, наприклад, істотне скорочення термінів розгляду справ у судах, але з другого – спостерігаються спроби зміни статусу Верховного Суду України, перетворення його у структуру, яка здійснює лише методичну, методологічну роботу і усунення правових колізій, має місце істотне розширення повноважень Вищої ради юстиції, внаслідок чого, вона перетворюється на орган, рекомендації і рішення якого мають домінуючий вплив на долі суддів.

У тому ж дусі відбувається процес реформування обсягу і порядку реалізації конституційних прав і свобод громадян. Замість цілеспрямованої і системної роботи з підготовки змін до Конституції України, законодавець пішов іншим шляхом – реформування законів, які апріорі містять положення, що суперечать Основному Закону. Ускладнення процедури проведення масових акцій громадян, необгрунтоване розширення переліку питань, що виносяться на всеукраїнський референдум, на шкоду споконвічних повноважень парламенту – це лише невеликий перелік тих змін, які без дотримання належних і досить складних процесуальних процедур щодо внесення змін і доповнень до Конституції, за допомогою прийняття їх більшістю голосів парламентарів у формі закону, – може методом «повзучої інфільтрації» істотно змінити саму Конституцію, без внесення модифікацій, власне змін і доповнень до самої «тканини» Конституції.

Якщо зазначені тенденції наростатимуть, то мимоволі напрошується запитання: «камо грядеші» (куди йдеш), Конституціє?