Україна – житниця Європи. Подібне ходове твердження ми чуємо ледве не щодня. І нас це тішить. У 2008/09 маркетинговому році наша країна посіла 3-тє місце у світі щодо експорту зернових з результатом 24,7 млн тонн. Перше місце в експорті зернових тоді традиційно посіли Сполучені Штати (близько 75 млн тонн), на другому місці опинився Євросоюз – 28 млн тонн, а на четвертому – Росія (22 млн тонн). За прогнозами експертів, експорт зерна з України у поточному маркетинговому році (липень 2009 – червень 2010) складе 20,2-20,7 млн тонн. Нехай це менше, ніж рік тому, та все ж цифра значна. Сільське господарство – єдина галузь, яка у період кризи не втратила позитивної динаміки, а змогла збільшити виробництво.

Здавалося б, цьому факту слід тільки радіти. Але, на жаль, у кожної медалі є й свій зворотний бік. Почнемо з деяких фактів. За останні роки структура агропромислового комплексу істотно змінилася. Провідну роль у ньому відіграють великі агрохолдинги, які мають або орендують десятки тисяч гектарів землі. За даними, які наводяться у національній доповіді «Новий курс: реформи в Україні 2010 – 2015», підготовленій групою авторів, наводяться такі дані: з 2001 на початок 2009 року кількість господарств, які мають у власності й оренді понад 10 тис. га землі, зросла більш ніж у три рази, площа угідь у їхньому володінні й користуванні за цей же період зросла у чотири рази, середній розмір угідь, розраховуючи на одне господарство, зріс на 31% і зараз становить майже 22 тис. га. У той же час, кількість підприємств, що мають від 500 до 5 тис. га, за цей період постійно зменшується. І це, зауважимо, за умов відсутності ринку землі.

Фактично в Україні складається структура господарства типу латиноамериканських латифундій або, якщо хочете, великих маєтків, що працюють переважно на експорт. Саме вони і є основними виробниками зернових, соняшнику і ріпаку і приносять серйозні прибутки своїм господарям.

Але, в остаточному підсумку, страждає той самий рядовий селянин, для якого по ідеї провадилася аграрна реформа і якого хотіли зробити власником землі.

За радянських часів, незважаючи на усі програми хімізації, меліорації, механізації тощо, сільське господарство далі існувало за рахунок малоефективної праці селян. Мало того, на допомогу щодо збирання врожаю залучалася і безкоштовна праця солдатів, студентів, працівників різних установ, які виїжджали у добровільно-примусовому порядку «на картоплю». І при цьому Радянський Союз імпортував зерно. Для того, щоб селянин не їхав до міста, існували різного роду обмеження, на зразок тієї ж прописки. Однак у цілому система забезпечувала відносно небідне існування.

Із впровадженням ринкових механізмів і формуванням нових сільськогосподарських структур у нових агрохолдингах робота побудована на сучасних принципах. І виявляється, що для збирання врожаю зовсім не потрібна така кількість робочих рук. До того ж, розпаювання земель також не розв’язало проблеми добробуту села, оскільки вести прибуткове господарювання на ділянці у 2-5 га просто нереально.

У підсумку, сьогодні, за розвиненої аграрної індустрії, високого рівня аграрної освіти ми стикаємося з таким явищем як сільська бідність, у якій сьогодні перебуває понад 40% населення, що живе у селі.

Село повільно, але послідовно деградує. Ті, хто молодші, виїздять у районні, а частіше в обласні центри, де легше знайти роботу. На селі залишаються люди переважно старшого й похилого віку, у яких практично немає можливості почати нове життя, знайти нову професію, зайнятися бізнесом.

Протягом останніх років президенти і уряди неодноразово заявляють про необхідність боротьби з бідністю. Але чомусь нас не полишає відчуття, що всі ці заяви мають декларативний характер. Тому що так до кінця й незрозуміло, що ж таке бідність у її вітчизняному варіанті. Якщо взяти рівень ВВП на душу населення і середній рівень зарплат, то у порівнянні з європейськими країнами Україна виглядає країною тотальних злиднів. Маленький прошарок середнього класу ситуації радикально не змінює. Отже, бідною людиною у нас може вважатися той, хто одержує ще менше, ніж більшість громадян. Але й тут необхідно розрозняти бідність від бідності і, відповідно, пропонувати різні способи лікування цієї хвороби. Якщо йдеться, наприклад, про занепалу через ті чи інші причини людину, наприклад, алкоголіка, то тут складно говорити про якусь допомогу. Йому скільки не допомагай, все піде на зміцнення лікеро-горілчаної та вино-коньячної промисловості. Якщо мова йде про багатодітні родини (утримувати дитину сьогодні дуже дорого), то тут повинна існувати державна цільова програма. Для безробітних також, як відомо, існують, програми перепідготовки.

Але сільська бідність в Україні – явище особливе. І викликана вона не лише відсутністю нормальних джерел доходів, але й відсутністю нормальної інфраструктури, доступу до медицини, до телекомунікацій. Це в Європі фермер може, використовуючи інтернет, дізнаватися про ціни на продукцію, шукати постачальників і покупців. А у нас цей постачальник і покупець просто не дістанеться до потрібного села по розбитих дорогах. Про телефонний зв'язок ми не говоримо.

Чи є вихід? Безумовно, є. Він полягає у підтримці з боку держави приватного господарства. Сьогодні очевидну вигоду від державних програм підтримки й різних пільг одержує саме великий виробник, у той час як приватник залишається практично ні з чим.

А що таке приватник сьогодні? У приватному секторі сьогодні виробляється 82% молока, 52% м'яса, 97% меду, 98% картоплі, 86% овочів, 85% плодів і ягід. Це наш харчовий раціон. А ми, як відомо – це те, що ми їмо, і наше здоров'я безпосередньо залежить від якості їжі.

Великі агрохолдинги виробляють те, що їм вигідно. У підсумку, входячи до числа лідерів щодо експорту зерна, Україна лідирує і за обсягами імпорту м'яса, зауважимо попутно, сумнівного походження і якості.

Крім того, зростання орієнтації на виробництво експортних культур – зерна, соняшнику і м'яса, призводить до скорочення площ під овочами в господарствах. У підсумку головним постачальником корисних продуктів – фруктів і овочів, м'яса і молочних продуктів стає приватник.

Однак без достатньої фінансової підтримки з боку держави йому вкрай складно конкурувати з великими промисловими підприємствами.

Характерний приклад. У 2009 році в Одеській області спостерігалося скорочення поголів'я в сільгосппідприємствах (великої рогатої худоби – на 2,6%, птиці – на 22,5%, свиней – на 16%, овець і кіз – на 16,4%) при збільшенні виробництва м'яса. Це означає одне – іде елементарний забій худоби. І не від доброго життя. Додамо до цього те, що у приватника найчастіше немає можливості продати свій товар за гідною ціною і він віддає його за безцінь перекупникові.

Який висновок? Необхідне формування системи державного сприяння господарствам населення. Саме в цьому – запорука не лише подолання бідності населення, але й поліпшення здоров'я нації. Можна згадати про китайський досвід, де стрімке зростання дрібнотоварного виробництва за 20 років сприяло зниженню сільської бідності з 53% у 1981 році до 8% в 2001. Чому це неможливо у нас?

Візьмемо, наприклад, розвиток тваринництва. За роки незалежності істотно змінилася структура поголів'я. Якщо за радянських часів в Україні близько 80% поголів'я худоби перебувало в колгоспах і радгоспах і лише 19,5% – у приватному секторі, то зараз ситуація інша – на приватний сектор припадає понад 70% великої рогатої худоби.

Що потрібно для успішного розвитку тваринництва? По-перше, створення мережі підприємств, що виробляють концентровані корми, а також створення гнучкої системи пільг і підтримок, що дозволяють приватним господарствам їх здобувати.

По-друге, розвиток мережі ветеринарного контролю і племінне тваринництво. Ця мета потребує розробки і реалізації цільових програм з фінансуванням із бюджетів усіх рівнів.

За радянських часів ветеринарний контроль здійснювали самі сільгоспвиробники, які у своєму штаті утримували ветеринарних лікарів. Зараз ситуація змінилася, і потрібна децентралізована система пунктів, які б надавали послуги населенню. І тут залишається досить широке поле для органів влади на місцях.

У цьому контексті племінне тваринництво і підтримка з боку місцевої влади селекції у цій галузі також відіграє дуже важливу роль. Адже за радянських часів тваринництво розвивалося переважно екстенсивно. Великі площі пасовищ, дешеві енергоносії та робоча сила давали можливість збільшувати поголів'я худоби. У нинішнього українського приватника таких умов немає. Тому й якраз час подумати про інтенсивний шлях за рахунок виведення нових високопродуктивних порід худоби.

Саме час прислухатися до експертів, які рекомендують переорієнтувати систему державної підтримки аграрного виробника на стимулювання виробників, що працюють не на глобальні, а на місцеві ринки. Дрібне господарство не зжило себе, навпаки, воно може стати важливою підмогою у розв’язанні проблем внутрішнього розвитку країни. Тут широке поле для ініціативи місцевої влади. З поміж іншого, вона полягає у розвитку інфраструктури на селі – спорудженні та ремонті автодоріг, розвитку засобів зв'язку, газифікації та якісному водопостачанні. Головне – потрібна політична воля.