Незабаром, 19 лютого, сповниться 150 років, як російський імператор Олександр ІІ підписав закон про скасування кріпосного права.

Це був, без сумніву, прогресивний крок. Проте тоді його неодно­значно сприйняли, як самі селяни, так і значна частина дворянства. Перші хотіли більшого: повної свободи і передачі землі у їхню власність, другі — або зберегти кріпацтво, або знайти інші форми експлуатації селян. Запровадження уставних грамот і укладення випускних договорів лягло на селян тяжкою ношею. Колишні кріпаки недоотримали третини земель, з них було стягнуто викупу 867 мільйонів рублів за неї, хоча реальна її вартість була 544 мільйони рублів.

І все ж цей крок Олександра ІІ відіграв значну позитивну роль в історії як Росії, так і України. На селі з’явилася вільна праця, почали формуватися міцні селянські господарства, так звані куркулі, на зміну феодальним відносинам прийшли товарно-грошові, капіталістичні.

Нинішній стан у сільському господарстві України є надзвичайно складним. Безробіття, пияцтво, зруйнована виробнича матеріальна база, знищені соціальна і культурна сфери — все це реалії сьогоднішнього українського села.

Нині в парламенті, уряді, суспільстві дискутується тема зняття мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення. Це видається за головну ланку в порятунку села. Але це не так — без державної підтримки, необхідної інфраструктури, енергоозброєнності, кваліфікованих кадрів, фінансової і кредитної підтримки нічого не вийде.

Продаж земель може призвести до великої соціальної напруги в суспільстві. Селянство, не маючи обігових коштів, техніки, можливості переробляти і зберігати сільськогосподарську продукцію, змушене буде просто продавати землю. А Чіпок, які живуть одним днем, — у нас скільки завгодно. Оскільки значна частина жителів села — це пенсіонери, велика кількість паїв у руках дітей, батьки яких померли, то пропозиція може бути більшою за попит. Це призведе до здешевлення землі, масової її скупівлі окремими спритниками. Землю скуповуватимуть не тільки виробничники-підприємці, а й перекупники, фінансові магнати, які захочуть нажитися на цьому. Великі аграрні компанії в Україні, як правило, з іноземною власністю, вже примірилися й прицінилися до наших чорноземів. Сотні філій банків у всіх райцентрах ждуть свого часу. Адже земельний ринок оцінюють у півсотні мільярдів «зелених». Багато землі, особливо біля великих міст, вже незаконно скуплено, приватизовано. Звісно, так, як є, залишати не можна. Але до таких реформ слід ретельно готуватися.

У цій ситуації виникають запитання: що буде з нашим селом після розпродажу земель, де працюватимуть люди, молодь, хто створить робочі місця, хто утримуватиме інфраструктуру — водогони, дороги, кладовища, освітлення, медпункти, будинки культури, хто допоможе школі, садочку? Як через рік простому селянину можна буде скупатися в ставку чи сходити в ліс по гриби? На що претендуватиме молодий лікар чи вчитель, який приїде в село? Що його чекає, чи буде в нього хоч шмат землі? Боюся, що в селі розквітне так званий сільський пролетаріат, зразка відомих героїв — Лушні, Матні і Пацюка з роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», які, крім крадіжок і пиятики, нічого не можуть робити.

Півтора століття тому, після відміни кріпацтва, в Росії було зареєстровано кілька тисяч сутичок селян з поміщиками, поліцією. І лише реформою Петра Столипіна, через сорок п’ять років, влада спробувала дати відповідь, як буде кредитуватися селянин, хто заготовлятиме і перероблятиме продукцію, продаватиме її. Зайшла мова про кооперацію, селянський банк, засоби виробництва тощо. В одні руки дозволялося скуповувати не більше чотирьох наділів. Один наділ — не більше 17 десятин. Петра Столипіна застрелив 5 вересня 1911 року в Києві терорист Багров, реформа захлинулася. Жовтень 1917-го був відповіддю, в тому числі й селянства, на недолугу політику царя і його уряду, зокрема й на селі.

Тому, згадуючи реформатора Олександра ІІ, скасування кріпацтва, мусимо пам’ятати про історичні уроки. Українському селу потрібні інвестиції, пільгове кредитування, мікро­кредитування, стимулювання діючих селянських і фермерських господарств, кооперативів, акціонерних товариств. Не можна допустити скупівлі земель іноземцями, компа­ніям з іноземним капіталом. Світ трусить продовольча криза, тріщить по швах світова валюта — долар. Ми можемо за нашу землю отримати зелені папірці (собівартість виготовлення 100-доларової купюри в США — 4 центи), а потім думати, що робити. Що робити молоді, ветеранам, які живуть у селі?

Де брати на все гроші? Відповідь є. Насамперед, у село слід спрямувати не менше десятини держбю­джету. Ми на «Євро-2012» виділили 40 мільярдів гривень, а на підйом села давайте знайдемо хоч на половину менше. Ще треба подивитися на наші структури, апарат. Тільки на центри зайнятості, де обтираються більшість ледарів і пиятиків, йде до мільярда гривень на рік. Давайте їх віддамо молодим випускникам технікумів, ПТУ і ВНЗ на придбання техніки, обладнання. Виплатимо підйомні тим, хто повертається в село. Створимо хоч по одній машинно-тракторній станції в районі, а тоді вже будемо землю робити товаром. До речі, іноземні інвестиції в сільське господарство повинні бути, але розраховуватися за них треба продуктами, а не землею. Бо ще великий Тарас писав, що земля Богом дана і торгувати нею гріх.

Без чіткої аграрної стратегії, комплексного, державницького підходу до проблем села, чіткого механізму обмежень і контролю за ціною, рухом землі, вирішення проблем інфраструктури, робочих місць, законодавчого супроводу цих процесів відкривати ринок землі не можна. Наслідки можуть бути непередбачуваними. У нас є досвід, як із приватної власності, від людей передавати землю державі — усуспільнення землі. Ми маємо досвід «прихватизації» держвласності. Він є гірким і трагічним. Хто з нас що нині має? Зворотний процес може бути ще складнішим. Тому нам треба думати, думати і поспішати повільно.