Ні для кого не секрет, що більшість наших людей носять дублянки турецького виробництва. Заможні везуть їх з Англії, інших країн. Що ж до овечої бринзи, баранини, це можемо купувати у поодиноких селян, котрі не втратили цікавість до цих домашніх тварин. Виникає запитання: куди ж подівся великий інтерес? Хіба наші землі не здатні прогодувати численні отари, чи люди не спроможні вести вівчарство?

Гадаю, справа не в цьому. Ще за радянських часів вівчарська галузь невпинно скорочувалася і занепадала. Те ж саме й на Одещині, де є скільки завгодно невдоб і схилів для випасу. Воліли за краще ті схили розорати, нібито для збільшення виробництва зернових культур. Насправді ж досягли іншого. Рясні зливи стрімко змивали з пагорбів гумус, що осідав намулом на лугах і в річках. Залишившись без пасовищ, Одещина втратила можливість утримувати великі отари овець. Так ми позбулися цінного хутра, м’яса, бринзи. Та й навіщо, мовляв, з цього приводу журитися? Такий товар легше завезти здалеку, ніж виробляти у себе. Тож поступово селян просто відучили від знаної й улюбленої справи.

На щастя, не всіх. Нещодавно я мала приємність познайомитися з мешканцем села Введенка Саратського району Олександром Васильовичем Демченком. За освітою він історик. Тривалий час працював директором місцевої школи. Дружина і рідний брат — учителями. Як же стали вівчарями? — здивувалася я.

Життя примусило. У перші роки української незалежності педагоги практично не мали заробітку. Втім, як і більшість селян, котрим залишалося розраховувати тільки на власні сили. Отримали земельні паї. А що з того? Обробляти їх могли хіба що лопатами та граблями. А де взяти грошей на дороге насіння, щоби засіяти ту землю? Про банківські кредити можна було лише мріяти.

Те, що було в колгоспі з меха­нізації, якось так «розподілили», що воно ніби розтануло у повітрі. Гинуло тваринництво. Колгоспне керівництво вирішило овець «здати» в Туреччину. З чим-чим, а з цим Олександр змиритися не міг. Разом з братом продали з осель все, що могли, і викупили овець. Так, разом з дружинами, з педагогів обернулися на вівчарів, таких собі міні-фермерів.

Все це робилося без найменшої підтримки держави, якій лише справно сплачували податки. Минули роки. Як тепер працює родинна ферма? Мають уже три сотні овець. Побудували кошари. Для випасу і догляду за поголів’ям наймають чабанів і доярів. Плата договірна — за сезон.

На землі, отриманій на паї, Демченки вирощують кукурудзу і люцерну — для корму на зиму. Ще додають кормові буряки. Для обробітку землі придбали трактор з плугом. Готовою продукцією вівцеферми є м’ясо, вовна, бессарабський сир, бринза і навіть моцарела та фета. Тут важливо, запроваджуючи сучасне виробництво, не втратити старовинні смакові якості цієї продукції.

— Наша бессарабська земля завжди славилася овечою бринзою — не лише дуже корисним, а й прибутковим продуктом, — сказав на прощання Олександр Васильович. — Тож поставили собі за мету повернути ту славу.

Саратський район, с. Введенка.