Ішов по Канатній. Мене обігнала дівчина – і тут-таки послизнулася на крижаній доріжці, падаючи з криком. Допоміг їй підвестися, а вона рукою ворухнути не може, заойкала... А сам я гримнувся на брудний лід на Привозі. Добрі люди допомогли встати, поспівчували. А торговець мандаринами, що стояв за прилавком, сказав, що я, мабуть, уже сотий, хто послизнувся на крижаній «гребінці» і повалився мішком.

Отямився і, накульгуючи, побрів додому. І мимоволі думав про те, чому б бодай у багатолюдних місцях крижаний покрив не посипати піском. Біля центрального входу до будинку залізничного вокзалу сніг прибрали, а там, де зупиняються тролейбуси і маршрутки, – сама слизота. І ні піщини! Але ж чиновники з міськради ще на початку грудня з екранів телевізорів запевнили одеситів, що потрібні запаси піску та солі заготовлено. Де ж той пісок і та сіль? Нехай вони побувають на Куликовому полі, прогуляються уздовж книжкового базару, заглянуть на кінцеву зупинку трамвая

18 маршруту, пройдуться біля стоматологічної поліклініки по вул. Сегедській і біля будинків, які розташовані поруч із нею... Адрес, де «піском і не пахне», не кажучи вже про розчищення доріжок для пішоходів, безліч. Навіть у центрі Одеси, на тій же Грецькій площі, у провулку Красному тощо люди піддавали себе ризику, рухаючись по льоду. Небезпека підстерігала і біля аптеки Гаєвського, де я хотів купити мазь від уражень.

Зустрічав людей у зелених куртках з лопатами на Дерибасівській, на Канатній і запитував, чому піском лід не посипають. «Ми із зелентресту, запитуйте у двірників». Ото й уся мова. Подекуди прибрали сніг для зручності одних, а про інших забули. Виходить, як у того солдата, який чистив чоботи для старшини спереду, а каблуки залишав брудними. Щоб не бути голослівним, я сфотографував завалений снігом спуск для інвалідів у підземному переході, що з’єднує вулиці Дерибасівську та Садову. Як кажуть, далі їхати нікуди, доводиться тільки ковзати, сподіваючись не впасти.