Не велелюдно було 9 березня біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Одесі. Під’їхали одні — поклали квіти, прибули інші — з прапорами та квітами. І ті окремо, й ті самі по собі. Сфотографувалися, сказали кілька слів на камеру, що то означає для всіх і для них зосібна Шевченко. Хтось вірші Кобзареві прочитав. Зі шкільної програми. Хтось, як міський голова, відмовився, бо не мерська, мовляв, справа вірші декламувати, а малюків з дитсадка, школярів. На тому й роз’їхалися-розійшлися. Хто парами, хто поодинці. У кожного ж бо своя справа. Всеукраїнської, всегубернської, всеодеської ваги...

Що ж, офіціоз — він і є офіціоз. Облуда-мішура, про людське око, напоказ...

...І стояв Шевченко понад синами й дочками українськими, і як тоді, півтора століття тому, ту саму думу думав:

...Оглухли, не чують;

Кайданами міняються,

Правдою торгують.

І господа зневажають,—

Людей запрягають

В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихом засівають,

А що вродить? побачите,

Які будуть жнива!

Не читаємо Поета. Не слухаємо Пророка. Не вчимося у Великого Українця. Ото тільки в дні роковин щось згадаємо. І то не всі.

Дарма. Дорога до Шевченка тільки починається у дитсадку, тільки окреслюється у школі, тільки розширюється у вищих школах. Дорога до Шевченка — крізь усе життя.

Йдімо до Шевченка. Може, колись і дійдемо...