…Слово взяв депутат Одеської обласної ради Віталій Кольцов:

– У доповіді начальника служби у справах дітей Валентина Саркасова мене здивували дві цифри: у Болградському районі, виявляється, утворилася черга з кандидатів в усиновителі, у якій стоять 4 сімейні пари і 2 самотні жінки. Як же так? На обліку у вас значаться 30 сиріт, вони живуть в інтернатах, коли вже могли б виховуватися в родинах!

І тут у задніх рядах «вибухнула» сільський голова Оксамитного Світлана Рожкова, мати п’ятьох дітей, троє з яких – прийомні:

– А ви думаєте, це так просто?! Знаєте, через що треба пройти? І скільки сумок в інтернат відвезти? Можна сказати, своїх дітей я купувала в інтернатах!

…Коли порядок денний сесії Болградського райради було вичерпано, я попросила Світлану Миколаївну докладніше розповісти про свій досвід. І, насамперед, про те, як її родина наважилася взяти трьох дітей на виховання?

– Так вийшло, що після травми довго хворів мій син, – стала розповідати все по порядку сільський голова. – Він переніс операцію на очах, і медики сказали, що йому півтора місяця треба лежати неодмінно вниз обличчям. Це було дуже болісно. І ось одного з таких вечорів, коли ми повернулися з роботи, а дочка зі школи, син сказав: «От якби у мене був маленький братик, я цілий день йому казки розповідав би». «Тоді мені маленьку сестричку, будь ласка!» – одразу вставила дочка. Стали обговорювати раптово виниклу ідею, і одразу опинилися у неї в полоні. На сімейній нараді ми вирішили взяти сестричку і братика з інтернату. Видалося, що ми вже чуємо їхні дзвінкі голоси у своєму будинку. Я стала ходити до відповідних інстанцій, збирати документи. Щодня, коли я поверталася з роботи, діти одразу ж запитували, як просуваються справи? Нарешті, усі документи були зібрані, ми пройшли курси. У Кілійському інтернаті для нас знайшли парочку – братика із сестричкою, повідомили їхні імена й прізвище. Однак приїжджати за дітьми довго не дозволяли, посилаючись на карантин та інші причини. А через місяць нам повідомили, що наших дітей… усиновили іноземці. Чому іноземці? Як же так?!

Усе довелося починати спочатку. В Ізмаїльському Будинку маляти братика із сестричкою не виявилося, і нам запропонували для початку взяти одну дівчинку. Ми погодилися. Здавалося, питання було вирішено, але не так сталося, як гадалося – ця процедура затяглася майже на півроку! Виїжджати до інтернату доводилася безліч разів – то директора немає, то ще якісь причини, через які охорона не пускає. Звичайно, голіруч до інтернату не приїдеш, завжди намагаєшся щось взяти для сиріт за можливістю. Але, знаєте, у мене склалося таке враження, що прихильність працівників інтернату була прямо пропорційною розмірам сумок, з якими я приїжджала.

Того дня, коли я забирала дівчинку, мене запитали, чи не можу я допомогти установі з посудом? Сказали, що потрібно 100 тарілочок. «Що за питання? Звичайно, можу!», – відповіла я, прикинувши, що якщо тарілочки взяти оптом, то обійдеться недорого, адже інтернату не потрібно французьке скло, підійде найпростіший посуд. Але мене відправили до крамниці, де були такі ціни!.. У мене склалося враження, що я дітей в інтернаті купувала.

– І ось, нарешті, до мене назустріч вибігла дитина, – далі розповідала Світлана Миколаївна. – Дівчинка одразу обійняла мене і запитала: «Можна я буду називати тебе мамою?» – «Звичайно, можна, доню!» Добре, коли контакт установлено одразу. Але ж так не завжди буває. Ми покупку в крамниці довго вибираємо, а тут – Людина… Серце повинно підказати, хто твій, рідненький, любий. Але право вибору цілком відсутнє. Я розумію, що дітей в інтернаті тривожити не можна. Адже кожна поява незнайомої тітки – ціла подія: вони біжать до неї, обіймають, цілують і всі кричать: «Мама, моя мама приїхала!» Але ж можна щось придумати. Я переодяглася б прибиральницею і пішла мити підлоги у групі, щоб тільки краєчком ока глянути.

Ніколи не забуду день, коли я забирала дочку. Діти саме закінчували обідати. За одним столиком сиділо маля в жахливих окулярах: вони були розбиті й абияк замотані ізострічкою. А з-під окулярів градом котилися сльози – дівчинці було дуже прикро, що беруть не її. Вона плакала мовчки, не видаючи ні звуку, тільки ковтаючи клубки у горлі. Гіркі-прегіркі сльози капали в тарілку супу, який вона уперто продовжувала їсти, здригаючись від ридань. Якби це було можливо, я одразу б взяла і цю дівчинку. Одразу! Мені так хотілося пригорнути її до грудей, погладити по голівці, утішити (Світлана Миколаївна заплакала, дістала хустку і кілька хвилин не могла заспокоїтися). Але забрати цю дівчинку було неможливо. Тільки оформлення документів скільки часу займає! І ніхто не дасть тобі дитину, яку ти хочеш взяти.

Через якийсь час я поїхала ще за двома дітьми до Тарутиного. За хлопчиком і дівчинкою. Я їх теж не бачила, тільки знала імена. Було вже холодно, грудень місяць, я купила в Болграді дітям нові теплі куртки, шапки, шарфи – знаючи вік, у принципі розмір вгадати можна. Але чобітки купувати не ризикнула – взуття треба неодмінно міряти. І що ж? Мені не дозволили забрати дітей з інтернату в їхньому старому взутті. Я зняла із себе пальто і укутала ніжки дітлахів – дорога-то далека. Невже інтернату шкода було старе взуття? Я повернула б його посилкою.

Але от усі злигодні залишилися позаду. У нас – велика родина, про яку ми так мріяли. Але не все так гладко. Ми звикли жити за розкладом, у кожного є свої обов’язки по господарству, які необхідно виконувати. Але не всі діти можуть жити за такими правилами. Синочок за своєю вдачею хлопчик волелюбний, він мені чимось навіть нагадує Мауглі. Я бачу, я відчуваю, що йому не комфортно в нашій родині. Він про це, звичайно, не говорить – дитина все буде терпіти, тільки б не повернутися до інтернату. Але ж таких ситуацій уникнути нескладно. Чому б дітей з інтернату на літніх канікулах не відправляти до тих родин, які виявили бажання стати прийомними? Дітворі можна пояснити, що це тимчасовий, літній відпочинок у волонтерів – нікого ні до чого не зобов’язливий. І якщо сироти й дорослі прикиплять один до одного, тоді вже й вирішувати остаточно питання. Я впевнена, що й дітям так буде набагато легше. Адже вони теж йдуть у невідомість, уявлення не маючи, якими будуть їхні батьки, чи зуміють вони цих дорослих полюбити? Це – тяжкий стрес для дитини. Законом, на жаль, не передбачений період адаптації. Пам’ятаю, як я привезла першу дівчинку додому, а на наступний же день мені потрібно було бігти на роботу. Куди дитину? Веду до садка. Побачивши здалеку діток в альтанці за огорожею, вона – у сльози, криком кричить! Я не зрозуміла, що таке? І тільки потім здогадалася, що бідна дитина подумала, що я її хочу здати до інтернату, тільки до другого…