Одні люди народжуються мисливцями, інші стають. А когось бути мис­ливцями зобов’язує ста­­новище.

Відомо, що єгермей­стер­­ський штат Наполеона був вельми великим. Під’їжд­жаючи до місця збору в кареті, він пересідав на коня, власноруч подавав сигнал до початку полювання і слідом за цим звичайно пускався навскач у лісі Фонтенбло, не беручи, по суті, жодної дієвої участі в полюванні. На одному з таких полювань стався досить комічний випадок.

Отже, імператор ганявся за оленем. Але незабаром, відвернений своїми думками, непомітно для самого себе він поскакав у протилежний бік. Тим часом тварина, люто захищаючись, встигла небезпечно поранити багатьох собак. Треба було будь-що завершувати полювання й добути звіра. Але без імператора за придворним етикетом цього робити не можна! Послані єгері не змогли його розшукати. Високопоставлені мисливці та організатори полювання радилися, що робити, і не могли дійти єдиної думки.

Зрештою вирішили застрелити оленя. Не встиг ще розсіятися пороховий дим, як вдалині показався імператор, який, не поспішаючи, їхав на своєму коні.

Справа оберталася не на жарт, загрожуючи перетворитися одразу з розваги на сумну історію. Один з організаторів цього полювання, старший єгермейстер, бачачи загальну розгубленість, крикнув: «Тільки не губіться й не метушіться. Сміливим – Бог допомагає».

З допомогою кількох чоловік він швидко зрубав палашем великі гілки, застромив їх у землю. На них встановили здобутого оленя та нацькували на нього зграю собак, посаджених попередньо на повідки. Решта учасників полювання, гарцюючи навколо на конях, здійняли галас, розігруючи кульмінаційну мить полювання. Метушня стояла неймовірна, адже кожен турбувався про свій добробут, не бажаючи потрапити в опалу.

Не дивно, що Наполеон, який підскакав, не запідозрив обману. Бачачи оленя, оточеного собаками та мисливцями, він зліз з коня, взяв рушницю й вистрілив у тварину. Поспіхом він влучив в одну з собак, які оточували звіра, але не помітив свого промаху.

«Впав!» – радісно закричали мисливці й кинулися вітати імператора із «вдалим» пострілом.

– Сподіваюся, впав, – із самовдоволеною посмішкою відповів Наполеон, переконаний у влучності свого пострілу. Ото вже справді – від великого до смішного – один крок.