Брак певності у питанні планованої реформи підсилює занепокоєння селян щодо майбутнього землі. Його поділяє голова Ради аграрних виробників Великомихайлівського району, голова ТОВ «Колос» Юрій Яловчук.

– Що найбільше Вас тривожить?

– Те, що держава, надаючи можливість викуповувати землю у власників паїв, робить її предметом продажу. Перетворює на товар.

– Чим це загрожує громадам?

– Наприклад, у селі Кіровому, де живуть працівники «Колосу», продавши землю, майже сто чоловік залишаться «за бортом». І ще близько 50 дрібних фермерів і одноосібників теж втратять свої господарства. Буде зруйновано систему усталених орендних відносин. Так, орендуючи пайову землю, фермер традиційно розраховувався послугами, грішми або частиною вирощеного на ній врожаю з її власниками. Вони одержували не великі, але досить непогані засоби до існування, причому не несучи жодних витрат і не вкладаючи своєї праці в сільгоспроботи. Тепер у далекоглядного покупця завжди знайдеться сума викупу, перед якою селянин не встоїть. Тільки це получка одноразова. Коли її буде витрачено, вся його власність буде обмежена присадибною ділянкою, з якої навряд чи прогодуєш родину.

– Тобто селянин не зможе бути більше господарем своєї землі?..

– Це почуття в ньому загасила колективна власність в епоху колгоспів. Одержавши пізніше свій клаптик землі, житель села почав його розумно обробляти. Поступиться ним магнатові, зокрема й іноземному, – перетвориться на батрака. За кордоном це розуміють і з готовністю візьмуть у найми українського професійного хлібороба. Зрозуміло, виберуть молодих, здорових фахівців. Інших же залишать безробітними, прирікаючи на злидні. Про те, що людину не можна позбавляти перспективи, що у землі є історична й моральна цінність, схоже, забули. Можливо, зараз, напередодні світової продовольчої кризи, слід хоча б згадати, що сільськогосподарський бізнес найприбутковіший?

– Юрію Вікторовичу, у Вас у господарстві близько 1000 свиней, 500 голів великої рогатої худоби. Утримуєте не в збиток?

– Формально – не прибутково. Вартість однієї тонни зерна, близька до 2000 гривень, і закупівельні ціни на свинину – 10-11 гривень за кілограм живої ваги, – непорівнянні. Але, крім матеріальної вигоди, ми маємо на увазі ще й іншу мету. Так, завдяки тваринницьким фермам вирішується питання зайнятості населення. Якщо цей сектор скоротити, одразу залишаться без оплачуваної роботи майже 60 земляків. А по-друге, ми одержуємо гній: чудове добриво, сьогодні вже екзотичне. Його застосування сприяє врожайності й дає змогу збільшувати сівозміну. Домагаючись добрих результатів у рослинництві, ми зберігаємо трудовий колектив, виробничі будівлі, техніку.

– І опікуєтеся не тільки своїм «закутком».

– Ми виділяємо кошти для підтримки районної лікарні та місцевої – у Цебриковому, ремонтуємо і обладнуємо палати. Допомагаємо аграрному ліцею, працевлаштовуємо його випускників – молодих трактористів. За свої кошти будуємо дорогу, якою їздитимуть усі. Іноземні раціонали витратилися б на це?

– Тож як бути з реформою?

– Чітко сказати, що ми можемо продавати сільськогосподарську продукцію. Але не землі сільськогосподарського призначення.

Ось і думаю разом з Ю. Яловчуком. Як сталося, що, згідно із соцопитуванням, у Великій Михайлівці майже 50 споконвічних землевласників хочуть продати свої паї? Чому немає управи на самовольство при розрахунках із виробником за куплене в нього зерно? Так, фірмачі з Веселокутського елеватора заборгували району 6 мільйонів гривень, зокрема й півтора мільйона «Колосу». Хіба це партнерські відносини? Але не справа хлібороба грузнути у судовій тяганині. А хто допоможе? Чому не створений державний земельний банк, який регулював би відносини з іноземним претендентом на українську землю? Що за 20 років держава зробила на підтримку національного виробника? Які вирішила соціальні питання, якщо над сільськими дорогами не засвічено жодної лампочки? Як переформатувала громадську думку, щоб селяни не вважали себе людьми другого сорту? Можливо, із цього і слід почати реформу?