— Блаженніший, ні для кого не секрет, що УГКЦ прагне мати власний патріархат, і ми знаємо, що ви сьогодні їдете до Рима (нагадаємо, розмова відбулася напередодні візиту новообраного глави УГКЦ до Ватикану. — Прим. «ЧН»). Чи говоритимете про це з Папою і що в цьому напрямку буде зроблено?

— Так, нашим обов’язком є скласти візит ввічливості до Святішого Отця, з одного боку, а з другого — підтвердити своє сопричастя з ним, тобто єдність. Ми на синоді приготували багато пунктів, які потрібно представити Святішому Отцеві. Ми справді говоритимемо, що ми є та церква, яка розвивається. А кожна східна церква, яка розвивається, прямує до патріархату. Патріархат — це є природне завершення розвитку цієї церкви.

Насправді до патріаршої гідності церква має дозріти. 20 років після визволення нашої церкви були періодом дозрівання. І я представлю Святішому Отцеві певні елементи зрілості нашої церкви.

Якщо мої вірні в усіх куточках світу відчують, що я реально можу щось їм дати, щось донести, тоді ми матимемо патріархат. А різні титули, механізми, різні політичні кон’юнктури — це все другорядне.

— Як ви оцінюєте взаємини з чинною українською владою? Як, на вашу думку, вони розвиватимуться найближчим часом?

— Мені недавно поставили провокативне запитання: «Як ви ставитеся до президента?» Я відповів: «Я є громадянином України, я маю обов’язок поважати свого президента. Але, з іншого боку, сподіваюся, надіюсь і хочу бути переконаний, що президент поважатиме й мене»...

— Блаженніший, ви сказали дуже багато добрих слів щодо ваших колег, скажімо, зі східної церкви. Але ви, напевно, читали Інтернет і бачили негативну реакцію прихожан Московського патріархату щодо вашого обрання. Як ви реагуватимете і чим ви можете пояснити цю реакцію? (На церемонії зведення на престол Святослава Шевчука були присутні представники різних конфесій, у тому числі — УПЦ Московського патріархату. — Авт.)

— Відповім одним словом — спо­кійно. Тому що той душевний мир і спокій має від когось вийти. Якщо він не вийде ні від кого, то звідки він візьметься?! І тому хочу спокійно реагувати.

А з іншого боку, знаєте, я маю взірець спілкування, який свого часу запропонував Папа Іван Павло ІІ. Через особисте спілкування він почав ламати різні стереотипи, схеми, а відтак різні мури, які розділяли Європу, світ. Якщо ми разом між собою спілкуватимемося, якщо я прийду в гості до когось, запрошу когось до себе, тоді ті мури впадуть.

До речі, коли я дякував кожному з владик, які прийшли на наше свято, я відразу просив: «Я хочу вас відвідати, хочу до вас постукати». Знаєте, всі мене чекають! І я йтиму.

— Ви є перший Верховний архі­єпископ пострадянського покоління, розкажіть, будь ласка, про вашу молодість, як це бути віруючим у підпільній церкві в часи Радянського Союзу? Хто мав найбільший вплив на ваш духовний розвиток?

— Будь-яка диктатура, будь-яка тоталітарна система нищить людську гідність, вона є агресивна щодо людської особи. Я половину свого життя, до двадцяти років, прожив у Радянському Союзі, два роки відслужив у радянській армії — у військах авіації Київського військового округу в Луганську. Тоді був ВАУШ — «Висшеє воєнноє авіціонноє учілище імені пролетаріата Донбаса». Я, як випускник медучилища, служив фельдшером в ОБАТО — «отдельном батальйоне аеродромно-техніческого обеспечєнія»... Цікаво, чи ще існує ще цей ВАУШ у Луганську? Хотів би колись відвідати його.

Для мене особисто церковна спільнота і церква були такою оазою, де можна було віднайти захист своєї гідності або цю гідність відбудувати. Завдяки вірі, яку передали мені мої батьки, моя родина, я зміг лишитися собою, не деперсонікуватися ні в радянській армії, ні в інших церковних структурах.

У 80-х роках покоління священиків, які були сформовані до Другої світової війни, почало відходити. Ті священики, котрі перетерпіли переслідування, Сибір, тюрми, почали вмирати. І тоді наша маленька громада занепокоїлася: а що буде далі з нами? І ось у 1987 році ми вперше побачили молодого священика. Для нас, дітлахів, це була сенсація, бо доти ми бачили лише такого старенького, якому треба було допомагати одягатися, помагати служити. І тоді наші люди сказали: «Ми маємо майбутнє, бо маємо молодого священика!» Я штурхнув у плече свого товариша й сказав: «Ми теж будемо священиками».

Той священик, який мене надихнув і виховував пізніше, — це був покійний вже отець Михайло Косило, якого дуже добре знають у Яремчі, у Дорі, на нашій Гуцульщині, який був ректором підпільної духовної семінарії на Франківщині.

— Ви приїхали на прес-конференцію на досить скромному, якщо порівнювати з іншими священиками вашого рангу в Україні, автомобілі. А чи є у вас якась інша машина, якийсь «Мерседес» броньований? Чи маєте резиденцію, а якщо ні, то чи збираєтеся її будувати, на скільки поверхів і чим облаштовувати?

— Знаєте, мене останній рік пан один знайомий у Аргентині називав «блукаючим єпископом», бо я весь час мусив їздити. Моїм завданням було — як усе вмістити в маленьку валізку... Тому будувати щось велике для себе не маю жодного наміру.

Я сьогодні приїхав на авті нашого Блаженнішого Любомира і з його особистим шофером. Зараз мешкаю в гостьовій кімнаті резиденції Блаженнішого Любомира. Для себе особисто я нічого не потребую.

— Блаженніший, нам ще цікаво про вас як про людину. Чи можете розповісти про свій робочий день? Коли встаєте, з чого його починаєте? Може, займаєтеся якимось спортом? Які у вас хобі, що читаєте?

— Останнім часом моє життя не підвладне мені. Особливо в останні дні…

Найбільш упорядкований робочий день у мене був тоді, коли я був ректором семінарії. Тому що мусив проектувати порядок дня. Семінарія дуже подібна до війська. Тоді завжди вставав на годину швидше від усіх семінаристів, щоб пробігтися. І в Аргентині вже як єпископ також намагався бігати зранку. Далі — обов’язковим є устав молитви. Тоді — період для активної праці: чи то ви­кладацької діяльності, чи адміні­стративної. Побачимо, як тепер складатиметься. Решта часу — для читання. На жаль, не можу читати так багато, як би мені хотілося.

Десять років я працював як науковець. А науковець мусить сидіти за джерелами. І коли я став єпископом, мені дуже цього бракувало. Сподіваюся, знайду хоч трошки часу, бодай один день у тижні, де зачинятимусь від усіх, але відкриватиму джерела нашої спадщини, зокрема святих отців.

А щодо хобі — я на скрипці граю. Моя мама є вчителькою музики, вже понад 30 років вона навчає дітей грати на фортепіано. У нашій хаті є старе австрійське піаніно, з клавішами зі слонової кості…

І в Аргентині, коли була, наприклад, ностальгія за Україною, я витягав скрипку. До речі, минулого року у Львові мені подарували ноти «Елегії» нашого славного композитора Мирослава Скорика. Уявіть собі — на другому кінці світу, серед джунглів Аргентини звучала «Елегія» Скорика в моєму скромному виконанні.

— Ви багато розповідали про ваші закордонні парафії. А чи є у вас концепція поширення впливу вашої церкви на південні та східні регіони? І чи готові ви до спротиву того ж Московського патріархату?

— Блаженніший Любомир, коли переїхав у Київ, сказав: «Ми є тут не для того, щоб бути проти когось, а щоб бути разом з кимсь». Так само і наша присутність у будь-якому регіоні України не є проти когось. Гадаю, наступне завдання — бути разом з нашими братами православними. Це велика нагода пізнати їх, пізнати специфіку східного регіону. Зрозу­міти, у чому полягає їхня трудність у сприйнятті нас. У чому полягає той острах перед нами. Переконаний, що наша присутність разом з ними потрошку той острах заспокоїть.

У Луганську є дуже багато людей, цілі покоління, які взагалі зросли без будь-якої церкви...

Коли я служив в армії, привіз якось із дому Катехізм католицької церкви, надрукований у Литві. Я служив у медслужбі, і зі мною працювали прості люди, медсестри, санітарки, лікарі. Й одного разу одна медсестра попросила в мене цю книжечку… Брошура вернулася до мене через вісім місяців у твердій обкладинці.

Потім мені сказали, що вона обі­­-

й­шла всю медслужбу і всі родини тих працівників, які там працювали. Більше того, наш начмед — підполковник медичної служби, за національністю єврей, — коли звільняв мене в запас, подарував мені Євангеліє і книжку Ренана «Життя Ісуса Христа». Покликав мене в кабінет і сказав: «Славичек, знаешь, я думаю, что нельзя писать на святых книгах. Но это наша память о тебе». Тобто це є приклад живого спілкування, воно в тих регіонах теж потрібне... Гадаю, наша присутність має бути разом з ними, а не проти них. І тоді багато речей самі собою можуть зникнути.

— УГКЦ завжди була державо­творчою церквою. Як відомо, наша сусідка Росія будує так званий «русскій мір». Як ви збираєтеся протидіяти його побудові?

— Я так чекав цього запитання… Дуже легко — будувати український світ.

(Друкується зі скороченнями).