Ще й ще раз варто нагадувати всім, хто сьогодні закликає до двомовності та запроваджує дискредитаційні закони і програми начебто для збереження й розвитку «русского языка», який і без того повсюдно панує, а насправді — задля знищення державної мови: понад три століття поспіль всілякими засобами українська мова заборонялася та руйнувалася. Українців позбавляли рідної мови всіляким указами, циркулярами, постановами, рішеннями тощо. Одна з таких заборон була запроваджена у липні 1863 року — так званий Валуєвський указ.

Таких заборон української мови були сотні (коли не тисячі), якщо рахувати від фатальних для України Переяславських угод й аж до проголошення Незалежності. За таких умов не вижила б жодна мова світу. А мова українська живе і буде жити!

Втім, великою помилкою було б вважати, що перевелися в Україні отакі викопні валуєви та інші подібні до них екземпляри. Про найбільшого українофоба, що засів у Кабміні, знає увесь світ. Знає світ дещо і про одеські «новації».

Мармиза одеської українофобії — обличчя більшості її депутатства. Кілька останніх рішень міськради в гуманітарній сфері засвідчують українофобське, шовіністичне спрямування діяльності місцевої влади у цій царині.

Нещодавнім рішенням сесії міськради до статутів усіх 198 навчальних закладів Одеси внесено зміни, згідно з якими мовою навчання поряд з державною, українською, стане російська. Цікаво: а що буде в тих освітніх закладах, де навчання велося досі російською мовою? Може, і вони стануть так званими двомовними, і в них частину предметів почнуть читати українською?

Яким, за нинішньої «української» влади в Одесі та області, буде вислід такого рішення міськради — спрогнозувати неважко: у школах та дошкільних закладах запанує «ущемлена» (і щедро фінансована) російська мова, а наша, що крізь тристалітні терни таки стала двадцять років тому державною, знову волею «одеситів не одеського походження» буде випхана на за­двірки, а то й на маргінес.

Саме цього й домагаються депутати, ухваливши згадані зміни. До слова, без обговорення з громадськістю, з батьківськими комітетами освітніх закладів. Утім, у нинішньої влади нема проблем щодо влаштування обговорень з наперед відомим потрібним їй результатом...

А що ж з чинним законодавством? Як тут бути з Конституцією, законами про мови, про освіту: середню, дошкільну тощо? В Основному Законі та в законі «Про мови в Україні» прямо сказано: мовою навчання в навчальних закладах України є українська. Та, звісно ж, автори програми про «збереження та розвиток ро­сійської мови» в місті Одесі аж до 2015 року дуже по-своєму трактують законодавство держави, громадянами якої, принаймні за паспортом і мандатом, є.

Та, як мовиться, розгін взято. Не далі як у червні міська рада своєю ухвалою позбавила бібліотеку № 8, що входить до централізованої бібліотечної системи для дітей, її імені — Івана та Юрія Лип. Це було зроблено шляхом схвалення протесту міського прокурора на рішення міськвиконкому від 23 березня ще 1999 року про присвоєння цій книгозбірні імені наших шанованих земляків батька і сина Лип, позаяк, мовляв, присвоєння імен громадських та політичних діячів структурним підрозділам установ та організацій не належить до компетенції виконавчих органів. Це отак коротко, щоб не заплутати читача у юридичних формулюваннях. Отож одинадцять років бібліотека носила імена славетних одеситів, і всі, включно з прокурорами, якось мирилися з таким «грубим порушенням законодавства», а тепер, виходить, вирішили покласти край «неподобству».

Де ж собака заритий? Та все на поверхні. Іван Липа, як і його син Юрій, були видатними українськими діячами, котрі залишили яскравий слід не лише в історії Одеси, а й в українській історії загалом. Проблема тут лише у потрактуванні як царського періоду цієї історії, так і совєтського. Одеські депутати, вочевидь, тлумачать її з позицій саме тих часів. Усі карти розкрив, як мовиться, депутат міськради — член топонімічної комісії. У розмові з кореспондентом однієї з одеських інформагенцій він сказав дослівно таке: «В етой бібліотєкє било гнєздо інтегрального націоналізма... Там проводілісь виставкі, восхваляющіє УПА, Бандеру і т.д. Ето всьо чуждо для Одєсси, і нє імєєт к нам нікакого отношенія. Пусть ставят пам’ятнікі і називают уліци і бібліотєкі іх іменамі там, гдє ето прівєтствуєтся. Наші бібліотєкі должни носіть імєна Пушкіна, Дєржавіна...»

Як то кажуть: без коментарів. Хоча... одна лиш невеличка заувага: все це наш депутат вирішив за всіх одеситів гамузом. Треба так, мабуть, розуміти: хто з цим не погоджується, той — ворог. «Кто нє с намі — тот протів нас». Дуже пам’ятний українцям імператив!

До слова і до відома таких ось депутатів. Юрій Липа був лікарем, і зовсім не бандерівцем, а обов’язком лікаря, як це знають у всьому культурному світі, є допомога всім, хто її потребує, незалежно від кольору прапора чи уніформи. Час би вже позбутися совєтського способу мислення. Та повернімося до бібліотеки №8. На сьогодні вона не може задовольнити запитів своїх юних читачів навіть літературою зі шкільної програми. Натомість дітям пропонуються такі ось, наприклад, книжки серії — увага! — «Закон для братвы»: «Бриллианты для пахана», «Дикий фраер», «Мент в законе», «Крутые разборки», «Общак на крови» і т.д. і т.п. Усе це — з бібліотечного колектора, завважте — за наші з вами податки.

У тому ж контексті своєї діяльності в гуманітарній сфері міськрада збирається забрати імена двох славних одеситів — Івана та Юрія Лип — ще й у вулиці на Близьких Млинах, де жив Іван Липа, де він мав аптеку, яка й досі працює. Коли вже зайшло на цю тему, то, до відома тих, котрі цього не знають: і Тарас Шевченко, й Іван Франко, й Леся Українка, та й інші класики української літератури, були українськими патріотами, вони прагнули визволення своєї батьківщини від російського колоніального ярма. Отже, були націоналістами? То що, на черзі — перейменування бібліотеки імені Івана Франка, проспекту Тараса Шевченка, Палацу культури імені Лесі Українки тощо? Створюється враження, що міська влада прагне стерти не лише з мапи Одеси, а й зі свідомості одеситів будь-які українські ознаки. Такі ось новітні герострати.

Як відомо, в Одесі планувалося спорудження па­м’ятника останньому кошовому Запорізької Січі Петру Калнишевському, під чиїм проводом козаки багато разів відважно воювали під мурами Одеси і котрого лихої пам’яті цариця прирекла на мученицьку смерть на Соловках. Монумент тій цариці та її сатрапам уже кілька років стоїть в Одесі, а от пам’ятник Петру Калнишевському нова влада вирішила не ставити — так, наче прийшла сюди назавжди. Бо, звісно ж: націоналіст, а все українське — це ж націоналістичне! У страху, як мовиться, очі великі... А от до царів, комуністичних вождів та їхніх поплічників-катів тут неабиякий ще пієтет.

Не чим іншим, як лиш нагнітанням мороку назвав усе це академік Іван Дзюба. Ця влада завдасть немало-таки роботи своїм наступникам. Але дивує, що так мало — майже нема — на її дії протестів, листів та звернень до Президента, Генеральної прокуратури, голови облдержадміністрації від політичних партій, громадських організацій Одеси. Незрозуміла позиція.