У минулому номері «Чорноморські новини» інформували читачів про перебіг подій у Балтському районному суді, де розглядається позовна справа жителів села Перейми щодо незаконного рішення сесії Балтської районної ради. Мова про рішення щодо реорганізації місцевої середньої школи I — III ступенів у «Переймівську загальноосвітню школу I ступеня — дошкільний навчальний заклад», себто переведення її у статус початкової. Нагадуємо: ухвалено це всупереч думці територіальної громади, згоди якої на такий крок вимагає закон. Два судові засідання не розпочалися через не вельми такі вже й важливі процедурні моменти. Мимоволі здається, що судова влада все-таки досить залежна від позиції відповідачів — районної ради і райдержадміністрації, які, виглядає, обрали тактику затягувати розгляд справи по суті. Хоча багато хто наперед здогадується, яким буде рішення суду.

Та поки що перенесімося у Перейму. Що там відбувалося останнім часом? Зрештою, належить відповісти на запитання нашої липневої публікації, яка вийшла під заголовком «Чи почує Перейма перший дзвоник?».

Чи варто зайве нагадувати, яке то велике і радісне свято — 1 вересня, початок навчального року?! Кожен з нас його переживав. Для когось він — перший, для когось — останній. Переживають першачки, знайомлячись із першою вчителькою, з класом. Старші учні помітно подорос­лішали, і так їм кортить розповісти, як пройшли літні канікули. Лунає музика, скрізь море квітів...

1 вересня прийшли і всі учні Перейми до своєї школи. По-святковому вдягнені, з квітами виструнчилися на урочистій лінійці. Вітали ж з початком навчального року лише учнів початкової школи — другого, третього та четвертого класів. Їм бажали успіхів, усіляких гараздів. А старших ніхто не чекав, вони виявилися чужими у рідній школі, стояли, мов сироти. Треба було бачити їхні обличчя. Дехто не приховував сліз, як і їхні батьки, односельці. Вони знали, що без їхньої згоди дітей переводять до сусідньої школи в Саражинку, до якої заяв не писали, необхідних документів не передавали. А їх примушують, тиснуть...

Із розмов з переймівчанами відтворюємо картину того дня. Під’їхав шкільний автобус, аби відвезти дітей до Саражинки. Майже ніхто сідати в нього не бажав. Пра­цівники райуправління освіти наполягали, нагадували про відповідальність батьків за зрив навчання. Багатьох заганяли в той автобус ледь не силоміць, інші просто повернулися додому. Ще жевріла надія, що ігри дорослих закінчаться і вони вчитимуться тут, у рідній школі.

Закриття у Переймі школи I — III ступенів багато місцевих жителів сприйняли як трагедію для села. Як їм пояснили причину, бракує трьох дітей, щоб освітній заклад не міняв статусу. Але ж для всіх школа — не просто заклад освіти. Це, так би мовити, останній форпост села, яке з часу розвалу колгоспу почало вмирати. Тож мають гіркий досвід: коли кажуть «тимчасово» — означає назавжди. Колись один з кращих у районі колгоспів щез з лиця землі, і тепер сумно нагадують про нього ребра розібраних дахів, зруйнованих тваринницьких та інших приміщень, зяючі «очі» вибитих вікон.

Переймівчани, а їх понад п’ятсот, переконані, що зовсім скоро в селі школярів буде на 5 — 10 більше від мінімального. Адже сюди почали переїжджати з міст молоді родини. Справді, Перейма — «мов писанка, село», велике, гарне, мальовниче. Ось і сім’я Олексія Черненка, молодого батька чотирьох дітей, переселилася в Перейму аж із Києва.

— Дуже мені сподобалося село. Хотілося, щоб діти жили в цьому екологічно чистому куточку. Взяв і кредит, почав будуватися. А тепер що мені робити? — не приховував свого розпачу чоловік. — Куди зриватися і з чим? Надалі доведеться наймати квартиру в Балті, аби діти не хилиталися на вибоїнах дорогою до Саражинки й додому.

Любов Калиниченко, депутат сільради, вже бабуся, переживає за внуків, майбутнє села. Жінці боляче, що його прагнуть перекреслити. Її думка така, що то помста селу з боку райдержадміністрації в особі її голови за те, що Перейма на минулих виборах проголосувала не за того кандидата, який був потрібен.

— Не вщухають погрози, що притягне прокурор до відповідальності батьків, бо зриваємо, мовляв, навчальний процес, не несемо заяви, — каже Наталя Пазинич. — А чи можуть бути спокійними батьки за своїх дітей? Вже ламався автобус, дві години водій справляв. А що буде за осінньої негоди, взимку? — бідкається вона.

Обурює всіх у Переймі той факт, що антизаконне рішення райради підтримують ті, хто мав би стояти на сторожі закону, ставити порушників на місце. А їм стають на захист. Не парадокс?

До речі, на численні заяви, скарги переймівчан з району надійшла відповідь, що територіальної громади як такої у Переймі нема, юридично не існує, бо не зареєстрована. Тож чиєї тоді, мовляв, згоди чекати? Та заявників так просто не проведеш. Довідалися в управлінні юстиції: такі громади в районі ніде не зареєстровані, але живуть, працюють, вирішують свої питання. Переймівчанам підкидають черговий «аргумент»: потрібно, буцімто, зареєструвати не громаду, а її статут. На це позивачі, у свою чергу, знаходять уточнення. У Законі «Про місцеве самоврядування» є інші трактування. Там сказано: територіальна громада може мати свій статут. Але ж ніхто не зобов’язує його обов’язково мати.

Неабияк обурило позивачів чергове крючкотворство районної ради, а точніше — прямий обман. Проект того скандального червневого рішення починається словами: «Розглянувши клопотання виконавчого ко­мітету Переймівської сільради з метою сприяння діяльності дошкільних навчально-виховних закладів…». Гадаєте, клопотання про реорганізацію? Резонно запитували очільника освітян району Оксану Ласкорунську, про що йдеться у тому клопотанні. Виявляється, сільвиконком просив приєднати дитсадок до школи. То до чого тут реорганізація

11-річки в початкову школу?

Одне слово, владці у Балті вишукують найменші шпарини, аби узаконити своє незаконне рішення, сподіваючись, що переймівчани стомляться і здадуться. Вже не раз чулося: куди б скаржники не писали, їх листи обов’язково повернуться до Балти, де все й вирішать.

Так воно, зрештою, і виходить. Як і взагалі з нинішньою владою, котра устами найвищої особи заявляла, що «почує кожного».

Насправді ж слухати ніхто не хоче, від людей відмахуються, як від набридливих мух. Принаймні і тоді,

1 вересня, до Балти з Одеси прибула когорта відповідальних керівних осіб, серед яких і наш суперактивний «губернатор» Едуард Матвійчук. Та ніхто з них до проблемного села не навідався, хоча б з тим, аби переконати його жителів погодитися з реорганізацією школи. Перерізати парадні стрічки на новобудовах, приписати й свої заслуги до таких події — звісно ж, приємніше, піарніше і зовсім не клопітно.

А не завадило б таки заїхати. Їм розповіли б, як не пускали до райради на сесію переймівчан, як людей, що стояли з гаслами «Діти — наше майбутнє», «Не закривайте нашу школу», оточив на машинах цілий загін міліції...

Хотілося б почути, які переваги мають перед Переймою, скажімо, сусідня Лісничівка чи Борсуки, де шкільні приміщення аварійні, де відсутні навіть спортивні зали. Та й кількість учнів приблизно та ж. Але ж їх не реорганізовують! Або та ж Саражинка, побудована на катакомбах, де за крок — проїжджа дорога, де нема стадіону, належного подвір’я. Зате поруч — дві крамниці, з тютюновими виробами і спиртними напоями. А як бути з такою проблемою: у Переймівській школі учні вивчали англійську мову, а тепер доведеться переучуватися на німецьку?

Повідомили б іще й таке: Перейма та Саражинка (рідне село голови райдержадміністрації Василя Бабанського і начальника райуправління освіти Оксани Ласкорунської) — у споконвічній неприязні, часто спалахують непримиренні жорсткі сутички. Батьки, звісно, бояться за таке середовище для своїх дітей. Та що там казати: за реального бажання «почути кожного», зустрівшись, між пафосним перерізуванням стрічок, з простими людьми, а не лише з «наближеними», представники обласної влади могли б ще багато чого дізнатися й побачити.

Скажімо, не завадило б заїхати і в саму Перейму, подивитися на школу, збудовану її жителями багато десятиріч тому капітально, з червоної цегли. То їхнє дітище, їхня гордість. Навіть німці й румуни під час окупації не наважилися її зруйнувати. А свої Герострати…

Стоїть шкільна споруда у пречудовому місці, з величезним подвір’ям-садом довкруж, стадіоном. А неподалік — тиха, мальовнича річка, ставок, лісок. (У багатьох закрадається підозра: а чи не накинув, часом, оком на неї якийсь ділок, наприклад, під базу відпочинку чи щось по­дібне?). Не школа — а лялечка. До нового навчального року батьки, учні її немов вилизали. Обладнані 15 навчальних кабінетів, дві майстерні, спортивна зала, харчоблок, кабінет інформаційно-комунікаційних технологій забезпечений комп’ютерною технікою. Школа вважалася однією з базових у районі. З її стін вийшло багато шанованих людей. Зокрема й такий невдячний вихованець, як нинішній голова райдержадміністрації. З п’яти сіл ходили учні до цієї школи...

Прикро, але переймівчан посилено залякують. Ми бачили, у якому стані перебував сільський голова Олександр Закревський, як оглядалися часом люди, вступаючи з нами в розмову. Залякали навіть дітей. Ми, журналісти, разом з активістами «Фронту змін» мали намір поспілкуватися з учнями, що поверталися автобусом із Саражинки. Та зазвичай цікаві до чужих, побачивши телекамери, сільські діти, мов горобці, розбігалися вусибіч. Хтось на таку реакцію їх, либонь, скерував, бо й учитель супроводу теж прискорив крок, навіть не привітався, як це водиться у сільській місцевості.

...Ось так вертикаль влади б’є кувалдою, заганяючи палі для зміцнення свого фундаменту. Але ж варто нагадати, що не буває вертикалі без горизонталі, тобто народу, нас з вами — то її найнадій­ніше, найміцніше кріплення. Від надмірної ж напруги, тиску те кріплення може не витримати, здригнутися, та так, що розсиплеться, як Вавилонська вежа, та вертикаль з усіма її молотами-кувалдами.

Оксана Поліщук.

Балтський район.

P.S. Чергове засідання Балтського районного суду (у понеділок до розгляду справи по суті так і не приступили) призначене на сьогодні, 15 вересня.