Якось художник Рафаель дав грошей своєму слузі і відправив його в лавку — за пензлями і фарбами. Коли слуга приніс те, що було потрібно, Рафаель написав свою знамениту «Сікстинську мадонну». А прикажчик лавки, у яку художник відправляв слугу, поспішив оголосити власником рафаелівського шедевру... кого б ви думали... самого себе! Адже без пензлів і фарб не було б картини, міркував він, а таку «сумнівну» (нині б сказали — «віртуальну») субстанцію, якою є творче осяяння Рафаеля, — до справи не підшиєш! Звідси, в уявленні торговця, — і «справедливий» поділ на головне і другорядне, себто на базис і надбудову.

На жаль, наведена історія цитується нами аж ніяк не заради репертуарної допомоги популярному артистові гумористичного жанру для його естрадного або телевізійного виступу. Її, історію цю, довелося пригадати в зв’язку із значно буденнішими справами, що відбуваються нині у відомому всій Одесі будинку, що на площі Незалежності, й часто називається Будинком преси, а в офіційних документах — видавництвом «Чорномор’я».

Впродовж багатьох років і десятиліть, від самого початку і в логічному поєднанні з цілями та завданнями самого створення Будинку преси, тут розташовуються редакції одеських газет — «Вечерней Одессы», «Чорноморських новин», «Юга» та інших. Звісно, і самі по собі газети різні, і симпатії в їхніх керівників та співробітників можуть збігатися або не збігатися, але, зрештою, не в цьому річ. А в тому, що, повторимо ще раз, перебувають редакції в тій будівлі, яка для них і зводилася. І тому, знову ж таки для них, для редакцій, розмістили тут суто технічне, якщо хочете — допоміжне, виробництво, тобто видавництво, щоб ці газети друкувати. От і все.

Але все тече, все міняється і в світі, і в нашому з вами «конкретно-прагматичному» житті, і в тому ж таки Будинку преси. І раптом виявляється, що порушився... причинно-наслідковий зв’язок часів у тому, що відбувається за стінами Будинку преси і всередині нього. Якось поволі так сталося, що керівникам видавництва замало здалося власне друкарської справи і зажадали вони відчути себе владиками дум високих читацьких і законодавцями мод редакційних, а відтак — вершителями доль для трудових колективів редакцій. Інакше кажучи, продавець друкарської фарби вирішив командувати авторами творів, для друку яких тільки й потрібна була та сама друкарська фарба.

Видавничі начальники, з висоти свого начальницького крісла, вочевидь вирішили, що господарями становища є саме вони, і все тут, від вивіски на фронтоні до кришки на унітазі, нібито належить видавництву. А трудові колектив редакцій — не більше, ніж орендарі-нахлібники. Таким високим думам, бач, навіть судове рішення про те, хто господар приміщень, — не указ. От і заходилися порядкувати. Редакціям двох найстаріших газет регіону — «Чорноморським новинам» і «Югу» — погрожуючи виселенням, висунули вимогу відмовитися від приміщень, які вони займають. Ось так: дозвольте, мовляв, вийти геть.

Власне, вже наявного чинного судового рішення на користь «Вечерней Одессы», «Юга» та «Чорноморських новин», у принципі, більш ніж достатньо, щоб поставити всі крапки над «і». Й, зрозуміло, закони треба виконувати. І порушувати те, що проголошено «Іменем України», — неприпустимо. Але... тільки «у принципі».

А якщо «у принципі» не можна, однак, даруйте, дуже-дуже хочеться, то, виходить, можна? І тоді трудові колективи редакцій змушені знову і знову доводити своє право на життя: мовляв, ми, розумієте, редакції, а не верблюди... Правомірніше вважати верблюдами саме тих, хто плювати хотів на Закон України №2274-VI «Про посилення захисту майна редакцій засобів масової інформації, видавництв, книгарень, підприємств книгорозповсю­дження, творчих спілок», відповідно до якого ЗА-БО-РО-НЕ-НЕ будь-яке відчуження (у тому числі укладення будь-яких цивільно-правових актів, що передбачають перехід права власності або користування до інших юридичних і фізичних осіб) приміщень, у яких перебувають засоби масової інформації.

...Так званий «кодекс номенклатури», досконало до­сліджений і висміяний сатириками, передбачає для чиновників, які провинилися, три стадії — три складових частини виправдання: «Я не винуватий», «Я не хотів», «Я більше не буду». Між рядків прийнято читати ще одну заповідь: «Мені так вищестояще начальство веліло». Щоправда — саме між рядків, оскільки «у лоб» коситися на вищестояще начальство небезпечно, адже, не приведи Господи, ще від нього по лобі й заробити можна.

Так-от, не виключаючи того, що в цьому конкретному випадку «прикажчик лавки, де продають друкарську фарбу», ачей кивне на високе своє керівництво в структурах обласної влади, ми завчасу до цієї ж влади обласної і звертаємося: добродії шановні, ну, ви ж, погодьтеся, не будете порушувати ЧИННЕ законодавство України, правда ж? Врешті-решт, згаданої судової «прем’єри» у цьому театрі абсурду — більш ніж достатньо, і на ще одну жоден глядач квитка вже не купить!