Кілька років поспіль у ці шевченківські дні у виставковій залі Одеської організації Національної спілки художників України (вул. Торгова, 2) відбувається неординарна подія. Здавалося б, нічого особливого: виставка, та й годі. Але водночас це і конференція, на якій можна побачи людей неординарних, українську інтелігенцію — науковців, представників творчих професій тощо, почути цікаві, оригінальні думки не лише про Шевченка, а й, у зв’язку з цим іменем, про сьогодення наше, про час, у якому живемо…

Цьогоріча виставка значно різниться від попередньої. І свідомо, й на генному рівні митці віддають данину шевченківській темі, вони виражають своє ставлення до життя, свої почуття та емоції. Хоча є на виставці і портрети Тараса Григоровича. Не всі вони рівноцінні, й у кожному з них — розуміння (або ж нерозуміння) художником не лише образу Пророка нації, поета, а й просто людини з її долею. Народившись кріпаком, фактично — рабом, він досяг вершин визнання своєю працею та своїм талантом. Будучи академіком як художник, та поетом, сміливістю якого захоплювалися, він свідомо став на прю з ненависним царатом, на захист свого народу.

Про це говорили на відкритті цієї виставки-конференції гості художників, знані у місті тим, що роблять українську справу, бо не можуть цього не робити. Роблять наперекір нині розповсюдженому конформізму, котрий іржею роз’їдає суспільство. Властиво, темі цій — конформізм і свобода — присвятив своє коротке вступне слово заслужений художник України Сергій Савченко, координатор виставки. А прикладом для всіх нас у цьому сенсі є життя Тараса Шевченка, перед яким стояли блискучі перспективи, та він не спокусився тією можливістю й залишився самим собою. Ця виставка, підкреслив мистець, не є ілюстративною творчістю художників, кожен був вільним у виборі, що саме подати на неї. Взявши участь у ній, він вже виявив своє ставлення до цієї акції.

Відзначаючи красу та розмаїття творчих пошуків одеських художників, гості говорили здебільшого про Шевченка та його значення, розуміння його не лише творчого спадку, а й життєпису його, у нашому сьогоденні. Багато звучало цитат з його поезії, демонструючи її надзвичайну актуальність, багато рядків написані неначе сьогодні. Шевченко вчить нас не бути байдужими — це надзвичайно важливо нині, коли бачимо, як байдужіють люди — до рідної мови, культури, до історичної правди, та що там казати — навіть до майбутнього своїх дітей та онуків. Шевченко жодного разу не зрадив сам собі, тому завжди почувався вільним. Читаймо Шевченка, розуміймо Шевченка, — закликала вчителька української мови та літератури Ганна Рудик.

Наче продовжуючи цю думку, завідувачка кафедри української літератури Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова Оксана Шупта-В’язовська сказала:

— Про Шевченка дуже багато мовлено, про нього прийнято говорити пафосно. Але, на мою думку, зараз настав час, коли найкраще кожному, у кого є таке бажання, взяти і почитати його самому. Відкрийте для себе Шевченка. Може, я мало кажу сьогодні про нього, та, мабуть, буде більше користі, якщо ми будемо менше про Шевченка говорити, а зробимо те, що, назагал, має робити кожен українець: коли він думає про свою Вітчизну, то він відкриває для себе Шевченкове слово.

Тарас Шевченко — це наша рідна українська мова. Сьогодні вона витісняється кудись на задвірки, це йде від влади нашої неукраїнської. Але чи ж можна отако піддаватися? Забудеш мову рідну — забудеш і зрадиш матір свою, котра дала тобі життя, та споганиш-таки його.

Продовжуючи тему української мови, викладач Інституту вдосконалення вчителів Тетяна Ананченко звернула увагу на розставлені по всьому місту білборди з висловлюваннями видатних діячів російської культури про рідну мову. Нічого в цьому не було б особливого, якби в такий спосіб пропагувати й українську — державну — мову. Наприклад, що 1934 року на всесвітньому конкурсі краси мов у Парижі наша українська посіла третє місце — після французької та перської. Нехай би люди знали про це. І, до слова сказати, ті ж таки російські справжні інтелігенти відзначали красу й багатство української мови. Ми з вами, продовжила пані Тетяна, розмовляємо тією ж мовою, яку Тарас Шевченко вигранив із народної і зробив її явищем літературним.

І треба, вочевидь, частіше говорити про те, що Одеса у найтяжчу для Шевченка пору підтримувала його здаля: згадаймо лише княжну Рєпніну, Лизогуба, та й у пізніших часах шана до нього жила тут постійно. Ліна Костенко сказала так: «І знов до тебе я приходжу, бо ти для мене совість і закон». От якби всі тримали в душі Шевченка як совість і закон, тоді, мабуть, життя наше було б трохи таки кращим.

Темі «Шевченко та Одеса» присвятив свій виступ і професор кафедри історії України Одеського національного університету ім. І. І.Мечникова Тарас Гончарук. А повертаючись до проблеми конформізму та свободи, патріотизму, зазначив, що нема у світі народу, який не поважав би свою мову, культуру і при цьому жив добре. Так не буває, наголосив історик. Шевченко показав нам, що треба бути нонконформістом, бути найвідчайдушнішим патріотом — навіть у найтяжчих умовах.

А наприкінці заграв на кобзі Олекса Губський (на знімку внизу) кілька псалмів епохи Середньовіччя та пізніших часів, які стали опісля називати думами.

І то був прекрасний завершальний акорд на святі відкриття цієї виставки.