Багато різних думок викликала у мене телепередача російського журналіста Дмитра Нагієва з циклу «Ми всі свої» про конфлікт на одній з одеських вулиць між звичайним водієм і працівником ДАІ щодо української мови. Пригадуєте, як зневажливо і пихато цей державний службовець називав державну мову телячою? Тоді розгорівся скандал і даішника нібито з роботи звільнили, та щось мало цьому віриться, судячи з того, яким «героєм» він виступав на телеекрані у передачі «Ми всі свої». Привіз до Києва з Одеси солідну «групу підтримки», яка, на мою думку, зовсім непереконливо захищала свого «героя» у дебатах з опонентами. Скільки заплатили журналістові за цю передачу, не знаю, але, думаю, мети своєї він не досяг. Бо ніяк не втиснути в рамки замислу «Ми всі свої» таку болючу тему. Ой, не свої і не єдині, коли йдеться про рідну мову. Не треба плутати грішне з праведним. І якими б доводами нас не годували ті, хто тоді на телепередачі захищав грубого стража вуличного порядку, багатьох з нас не переконали.

Мені ж пригадується давня-давня історія, що ні-ні та й спливає в пам’яті. Наша сім’я переїхала до Одеси на початку сімдесятих. (До того жили довго на західному кордоні, де військовим командиром служив мій чоловік.) Стояв кінець літа, і я зі своїм старшим синочком, який у вересні мав іти в перший клас, знайомилася з містом, зі школою на вулиці Середньофонтанській, однією з небагатьох, де заняття велися українською мовою. Давно нема тієї школи, що вже тоді була старенькою (там син навчався чотири роки), та згадуємо її з теплом. Поверталися додому трамваєм. Тут мій син уперше побачив африканців. Двоє темношкірих хлопців про щось тихо розмовляли й сміялися, а мій син по-дитячому безпосередньо вигукував: «Мамо, дивись, негри! Звідки вони тут взялися?» Пасажири в салоні сміялися, звернувши увагу на мого дзвінкоголосого хлопчика. Я ж міцно стискала його руку, щоб не говорив так голосно і не смішив людей. Уже перед виходом рудоволоса немолода жінка звернулася до мене суворим голосом: «Учите своего ребенка говорить по-русски. Считаете, люди смеялись из-за того, что он впервые увидел африканцев? Они смеялись, что он говорит на своей провинциальной селянской мове. Хотите чувствовать себя уверенно в Одессе, учите ребенка и сами учитесь русскому». Останні слова вона буквально прошипіла.

Ми з сином і досі пам’ятаємо той випадок. Запам’ятала я і «напучення» пасажирки, але не думала сліпо його виконувати. Моєму синові сьогодні вже за п’ятдесят. Закінчив університет з червоним дипломом, чудово володіє українською, англійською, російською. По його стопах пішов і молодший син. Пощастило на невісток. Хоч вони обидві росіянки, але не цураються української. В нашій родині вдома завжди звучить наша рідна мова. Троє внуків говорять українською. Добре знають, звісно, і російську.

Новина про те, що Верховна Рада прийняла в першому читанні закон про регіональні мови, не стала для нашої родини несподіванкою. Живуча мораль таких, як ота рудоволоса пасажирка з трамваю. Оце якось одержую на пошті «Чорноморські новини», а жінка, яка стояла поруч, питає: «Зачем вы выписываете эту газету?» В її запитанні — осуд. «Тому, що я — українка!» — відповідаю їй гордо, а вона стоїть з розкритим ротом від здивування. Досі їй у вічі ніхто ось так не казав. А пора! Пора не тільки зі сцени, з майданів проголошувати любов до рідного слова. На побутовому рівні також треба про це заявляти. І тут багато залежить від нас, як кажуть, пересічних українців. У магазинах, у громадському транспорті ми догідливо цвенькаємо по-російськи, аби не викликати збоку чийогось зауваження, осуду, а то й зневаги.

Справжньому українцеві новоспечений закон не страшний. Треба тільки позбутися меншовартості і своїх дітей навчити гордості за свою мову, свій український рід. Я думаю, що не так і багато знайдеться народних депутатів, які вдома зі своїми дітьми і внуками розмовляють українською.

Навчимося поважати себе — ніякі закони не ущемлять нашу мову.