Як відомо, Одеса — місто поліетнічне. Однак абсолютну більшість у ньому, як засвідчив перепис 2001 року, становлять українці — 61,6%. Але хто ті українці, якщо панівною в місті є мова сусідньої держави?

Лише мова дає право народові бути самостійним. Відібрати мову означає відібрати право на самостійність, окремішність, самобутність. У час глобалізації традиції, звичаї, спосіб життя відходять на другий план, а боротьба за мову триватиме. Хто ті химерні одесити — 61,6%, що назвали себе українцями, та заплющують очі на плювок на свою адресу з боку міської влади в особі міського голови, який, до речі, не соромиться своєї етнічної приналежності та дозволяє українофобську політику? Чому українці дозволяють зневажати останнє, що в них залишилося, — мову? Мені як одеситові, для якого рідною є мова українська, сумно і водночас соромно за таку недалекоглядність мого народу. Українцям ніхто не забороняє знати інші мови. Ба більше: «хто не володіє іноземними мовами, той нічого не знає про свою рідну», — переконує нас великий Ґете. Проте в себе вдома має панувати наша. «Бо хто матір забуває, того Бог карає», — писав наш пророк. Мені сумно було споглядати цього року на щитах хвалебні оди Пушкіна на адресу його мови, заклики «думать на своем языке», і на цьому тлі — жодного заклику на захист української. Агов, 61,6%, — ви де? Допоки ми терпітимемо цей шовінізм у своєму домі?

Як відомо, українці — освічений народ з високою культурою. Нас намагалися загнати в шароварах у мазанки при вишневих садках, та Шевченко, Підмогильний, Бортнянський, Березовський, Курбас, Грушевський, Пимоненко, Нарбут, Крушельницька, Левицький, Сковорода, Григорович-Барський, зрештою, Костенко, Стус, Андрухович, Вакарчук та багато інших доводять, що ми народ з правом на краще майбутнє. Тому мені як представникові народу високої культури неприємно, гуляючи вулицями рідного міста, бачити, скажімо, помилки в українських написах назв вулиць.

Кому влада доручає виготовляти дороговкази і таблички на будинках? Нікого не хочу образити, але, певно, тим 38,4%, які не наважилися стати державоутворюючою нацією. Хоча приклад з вулицею Ніжинською свідчить не стільки про знання чи незнання української мови, скільки про банальний брак знань з топоніміки такої любої для них «жемчужины у моря». Назву цієї вулиці доводилося читати і як Ніженська, і як Нежинська. Та насправді в назві згадано українське місто Ніжин, до якого слід додати лиш -ська, аби отримати назву вулиці. Інші, помічені мною помилки, доводять все-таки погане вивчення української за шкільною партою: Рішель’євська (а потрібно без апострофа), Академіка Віл’ямса (а треба Вільямса), Академіка Глушко (не робіть з академіка жінки — відмінюйте його прізвище), Дегтярна (слід Дігтярна), Нечипуренка (Нечипоренка), Єлісаветинська (Єлизаветинська), Парнікова (Парникова), Ольгієвська (Ольгіївська) або взагалі покручі Кузнечна (Ковальська), Гречеська (Грецька), Княжеська (Князівська або Княжа, аби не плутатись — треба визначитися). Панове, не бійтеся заглядати у словник, закликав наш поет Рильський.

До речі, Одеса — місто українське не лише за державною приналежністю, а й культурно. Зайдіть лишень до літературного музею, аби переконатися, скільки україн­ських письменників і поетів пов’язали свою долю з перлиною над Чорним морем: Леся Українка, Іван Франко, Володимир Сосюра, Богдан Сушинський, Борис Нечерда, Михайло Коцюбинський, Микола Бажан, Олександр Довженко, Станіслав Конак, Іван Котляревський, Микола Куліш... А були ще актори, співаки, музиканти: Соломія Крушельницька, Марко Кропивницький, Микола Лисенко, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Віра Холодна та багато інших. Українці залишили свій слід і в архітектурному обличчі Одеси. У справжньому мистецтві мало важить національність його творців, та я не можу не пишатися тим, що й в Одесі українці та уродженці України залишили по собі чималий мистецький спадок. Лев Влодек, Теодор Нестурх, Юрій Дмитренко, Іван Мартос, Іван Яценко — ось далеко не повна когорта українських митців, талант яких був задіяний у створенні одеських споруд. Погодьтеся, Одеса просто не мислима без пам’ятника Рішельє, будинку Навроцького, Пасажу, готелю «Лондонський». Ці візитівки були створені українськими руками.

А тепер запитаймо себе: чи ці митці бодай якось вшановані у нашому місті? Треба віддати належне Едуардові Гурвіцу, за керування котрого в середмісті Одеси було перейменовано більшість вулиць з радянськими назвами, одначе з відновленням пам’ятника Катерині ІІ запахло, якщо не сказати непривабливо засмерділо, неоімперіалізмом. Не хотілося б зараз дискутувати про роль ще одного східно­слов’янського народу в розбудові Одеси, але його вплив, поза сум­нівом, є нині значно переоціненим і перебільшеним. Я схиляю голову перед талантом Толстого, Буніна, Пушкіна, Чайковського, Лермонтова, Ляпунова, Чехова, Некрасова, Маяковського… Ці прізвища ми бачимо у назвах вулиць, площ, провулків, бачимо їхні погруддя та монументи у повний зріст.

Але, панове, зачекайте: тут є ще українці, господарі цієї землі! Коли будуть вшановані подібним чином вони? Чому б колишню вулицю Поштову, нині Жуковського, не назвати на честь Лесі Українки, віддаючи пам’ять тій обставині, що знана українська поетка мешкала тут у родині відомого українського видавця і публіциста Михайла Комарова у будинку №27 (подібно до того, як вулиця Італійська стала Пушкінською)? Чому б провулок з нейтральною назвою Красний не назвати іменем Івана Франка, адже письменник під час відвідин нашого міста 1909 року зупинявся у готелі «Версаль», що на розі з вулицею Грецькою? Чому б якщо не перейменувати колишній провулок Театральний, нинішній Чайковського, на Соломії Крушельницької, то хоча б назвати ім’ям української співачки, якій аплодували передові опери світу, зокрема й одеська, сквер Дарвіна (він же Пале-Рояль) чи увічнити її на Театральній площі у вигляді пам’ятника? Чому б один з театрів не назвати ім’ям драматурга Миколи Куліша, якого з Одесою пов’язують роки навчання, написання тут своїх кращих творів? Перелік можна продовжити. Українцям таки є чим пишатися в Одесі! Вимагаймо від влади поваги до української історії та культури!

Свідомий того, що цим дописом про наболіле порушую водночас кілька тем, які потребують розлогішого опрацювання і більшої уваги, але розумію також й обмеженість газетної шпальти… Певен, що нас, українців, має бути щонайменше 61,6%.

м. Одеса.