Як хотілося новорічного вечора, увімкнувши «ящик», подивитися щось своє, українське, послухати концертну програму рідною мовою... Адже всіх нас мало не клятвено переконували у тому, що після ухвалення нового закону про мовну політику ніщо не загрожуватиме державній мові... Брехали, як завжди! А ми й заспокоїлися, проковтнули облизня, вже й не перечимо. Наче так воно й мусить бути. Навіть у новорічний вечір українців знову, як і завжди, принизили. Ото ми такі... толерантні, хай їй грець, отій толерантності, яка згубить-таки націю!

Увесь вечір і цілу ніч нас безсоромно «частувало» програмами на тричі братній мові, з російськими-таки артистами, телебачення, яке так само безсоромно називає себе українським, та ще й—даруйте — національним. І це вже який рік поспіль!.. Як і в попередні роки, можна було скільки завгодно перемикати канали, але дарма — нічого українського там не було. Справжнісінька окупація всього інформаційного простору! А чого ж дивуватись? Коли вагома частина з новопризначених міністрів народилися поза межами України, а мовою їхнього спілкування не є українська, коли на кожному кроці принижується українське — автохтонне, етнічне, справіку наше, коли... Та цих «коли» можна рахувати й рахувати, і все — як горохом до стіни.

У Новоріччя ми тільки те й робимо, що їмо і п'ємо, себто об'їдаємося та обпиваємося — це, так воно виглядає, якщо дивитися телебачення. У передсвяткові дні на багатьох каналах сумлінно все підраховували, чого і в якій кількості буде спожито й випито, та радили, як виходити з похмілля й переїдання. Про великий Різдвяний піст, що триває до 7 січня — власне, до Різдва, сором'язливо мовчали. До того ж, якщо вірити телеканалам, то ми всі, як один (бо ж, звісно, з есесеру всі), аж ніяк не можемо обійтися в святковому меню без салату «олів'є», як і без іншої обов'язкової атрибутики Новоріччя у вигляді старого кіно. Все це розраховане хіба що на те, аби спровокувати, штучно викликати ностальгію — не найбільш підходящі почуття в час Новоріччя, коли людина пробує заглянути у майбутнє.

Заглянувши у найближче майбутнє країни під нескінченний чужинський мотив, дуже важко було побачити там щось втішне. Хіба що надію на те, що таки й зміниться щось.

Так до нестями хотілося того вечора і тієї ночі почути щось таки своє — щире вкраїнське слово, гарну пісню рідною мовою, та не одну, а цілий концерт, великий, святковий, з українськими зірками, яких ми зазвичай не знаємо, бо нам їх не показують. А раз не показують, то кожен скаже: таж у нас же нічого нема в Україні (а може, й самої України немає, га? Може, й вона — віртуальна?). Нема, отже, свойого кіна українського, нема кому й співать по-українськи, нема взагалі української культури... «Нєт і нє било!» А є — сторонська, бо

ж ми всі любимо й виховані на... та не будемо називать імена, щоб нікого не образити. Бо отой так званий шоу-бізнес в Україні — суціль не український, за рідкісним винятком упертих одинаків, котрих ми, на жаль, дуже рідко бачимо у віртуальному просторі — на телеекрані, й зовсім не бачимо на реальній сцені. А не бачимо —то й не знаємо. Як там казали: нєт чєловєка — нєт проблеми.

До того ж, у нашій країні цей, з дозволу сказати, шоу-бізнес — ніяке не мистецтво, а чистісінької води торгівля, заробляння дурних грошей — одне слово, бізнес. А бізнес, як відомо, за означенням не має жодних національних сантиментів. Не має нічого спільного з мистецтвом і те, що називається у нас шоу, це щось таке штучне, гламурне, розраховане на достатньо низькі естетичні смаки. І це не випадково, адже рівень художньої культури наших людей нині опустили вже десь поближче плінтуса. А та, мисляча частина суспільства, котра все ще не сприймає цього, опирається, не може отримати справді високоякісний духовний харч.

Ця нестерпна ситуація триває вже не один рік, але щоразу загострюється у такі ось дні. Мало того, що весь вечір і цілу ніч телебачення нав'язливо пропонувало людям свій примітивний та зовсім не смачний фаст-фуд (інакше й назвеш), що ми бачили на екрані одні й ті самі чужі обридлі фізіономії, так усе це ще і в наступні дні показували у повторі.

До речі, два слова цих — українська культура — означають, що культура ця має робитися винятково українською мовою. І ніякою іншою! Та й справді: чи можете ви, шановні читачі, уявити собі, скажімо, польську культуру — та без польської мови, чи японську — без мови японської, без національних традицій, атрибутики тощо? То чому ж нам з такою маніакальною впертістю нав'язується думка, що українській культурі українська мова зовсім не потрібна? Окупація — вона і є окупація.

Як було вже тут мовлено, в Україні таки ж є артисти, котрі не лише співають українською, а й розмовляють рідною мовою, не соромлячись. І деякі телеканали саме їх і показували в новорічну ніч. Це ті канали, які постійно зазнають тиску, в Одесі їх можна дивитися лише по кабельному телебаченню. І, як не страшно це визнавати, було б дивно, якби ситуація тут була інакшою.