Сто шістдесят три. Саме стільки їх тут проживає: напівхлопчиків-напівдівчаток у віці від чотирьох до тридцяти п’яти років (в офіційних звітах — кількість і вік підопічних інтернату набагато менші).

Алла — одна з них. Вона — сирота. В інтернат потрапила з села. Все, що вміє дівчина у свої 25, — прибирати, сяк-так куховарити, трішки шити-вишивати. Зате на відмінно складає іспит із влаштовування істерик та тероризування нянечок (в Алли спадкова форма неконтрольованої агресії, часткова шизофренія). Про своє далеке майбутнє, навіть про завтрашній день не думає: п’ять разів на день годують, одягають, спати вкладають, розважають — оте «завтра» майорить десь надто далеко і до хворої свідомості Алли не доходить. Та й шансів на те, що в житті щось зміниться, — один проти ста. Вона добре це знає: розповідали старші дівчата, в яких є родини.

Досягнувши певного віку, ці товаришки Аллиного нещастя з шиї держави перебралися на плечі горе-батьків: тепер вони (і то не всі, а лиш ті, що більш-менш адекватні) їх годують... Чому «горе»? Бо більшість вихованок інтернату — діти тандему «алкоголік—наркоманка» (від зміни слів місцями суть залишається), інколи до цього «дуету» додається ще й «квартет» психофізичних розладів. Плід кохання відповідний: інваліди другої групи (діти з розумовими відхиленнями та фізичними вадами).

Освіту як таку будинок-інтернат дати їм не в змозі. «Що толку сидіти з ними і до посиніння зазубрювати табличку множення чи різні там граматичні правила? Більшість наших вихованок просто втуплюються в якусь плямку на стелі й отак просиджують увесь день. Годуємо їх з ложечки. Ті, що хоч трохи щось кумекають, все вивчене через кілька годин забувають. Доводиться щодня Америку заново відкривати, — бідкається Галина Федорівна, одна з нянечок. — Єдиний вихід — зайнятися їхньою соціальною адаптацією: вчити говорити, готувати їжу, прибирати, вмиватися і т. д. Для цього в інтернаті навіть спеціальний клас є, він так і називається «клас адаптації». У ньому наші вихованки мають можливість «погратися» у сім’ю: з телевізором, кухонним комбайном, пральною машиною. Такий підхід із практичними навичками дає свої результати». Галина Федорівна працює в інтернаті вже понад сорок років і знає про що каже: старші вихованки, засвоївши «навчання», беруть шефство над молодшими, завдяки чому процес соціалізації дівчат прискорюється.

Спілкуються дівчата не лише між собою та з вихователями: досить часто в будинок-інтернат приїздять імениті гості. Особливо у розпал політичних компаній. Приїздять не з пустими руками — тицьнуть у руки цукерку чи пряник, хильнуть келишок «за здоров’я» зі старшими десь у вчительській (і байдуже, що навколо ходить з кілька десятків антиреклами зеленого змія, а точніше — результат його зловживання), понарозказують перед камерами, які вони хороші, та й поїдуть, звідки прибули. Після таких зустрічей дівчата стають некерованими, надто буйними, а вельмишановні добродії впродовж тривалого часу виношують думки про те, що «від таких треба позбавлятися ще в лоні матері» і «гарний собі піар можна зробити».

І все ж, якими б «незручними» не були для суспільства дівчата, вони живі: в них є свої думки, бажання, потаємні мрії. То пусте, що такі передбачувані. «Я хотіла б справжній торт на день народження. Такий, щоб зі свічечками і солодким кремом. У мене ніколи такого не було, — каже Алла. — Мій день народження якраз на Новий рік, і Галина Федорівна пообіцяла спекти такий торт».

Свою обіцянку Галина Федорівна виконала: торт і справді видався на славу — кремова феєрія із 25 рожевими вогниками. Не дочекалася лише Алла. Якраз перед святами (за два дні до 2013-го) дівчину на кілька місяців поклали до психоневрологічної лікарні.