Не стану торкатися самої ідеї встановлення пам'ятника Пушкіну у нашому місті: тут він має таке ж право на існування, як у будь–якому іншому місці, де живуть люди, які шанують творчість та пам'ять Поета. Уникнемо і міркувань про доцільність придбання Ізмаїлом дорогої (сто тисяч доларів!) іграшки саме у цей хронічно кризовий час. Поговоримо про культуру увічнення пам'яті видатної людини. І тут запропонований (хоча ізмаїльцям проект пам'ятника Пушкіну ніхто не пропонував: пред'явили – і збирайте гроші) проект підходить дуже добре. На жаль, як негативний приклад.

Пам'ятники, як і люди, підпадають під вплив моди. То в нас на всіх площах Ленін з простягнутою рукою на високому п'єдесталі, то в якомусь підворітті – лава зі знаменитістю, що несміливо присіла на краєчку. Шарахаємося від помпезності до побутовізму. Одеса як місто, що має власне культуру, має ще й свою культуру повсякденності, життя вулиці. Саме вона і створює той самий одеський колорит. Тут доречний «приземлений» пам'ятник Утьосову або Жванецькому: це їхнє місто, їхній дім, а одесити – не лише шанувальники їхнього таланту, але й у певному розумінні сусіди, знайомі, приятелі.

Одеський скульптор, який виконав проект пам'ятника Пушкіну, пішов цією торованою доріжкою. Але Ізмаїл – не Одеса, а Пушкін – не Утьосов. Якби навіть геній російської словесності справді був в Ізмаїлі, це не дає нам підстав так по–панібратському з ним поводитися (нагадаємо, що поет зображений таким, що присів на поруччя крісла, у якому, мається на увазі, сидітиме його шанувальник). Негоже перетворювати образ поета на антураж для зображення «на тлі Пушкіна» наших сучасників, найчастіше не спроможних прочитати напам'ять і декілька його строф. Задум нетактовний.

Такі «домашні» пам'ятники доречні в тих місцях, де «той, хто увічнюється», жив або часто бував. Цього літа мені пощастило у складі групи українських журналістів зробити освітній тур (і одержати відповідне посвідчення від громадської організації «Україна в Європі») по будинках–музеях чотирьох батьків–засновників Європейського співтовариства. Єдиний «сидячий» пам'ятник побачили ми у мальовничому альпійському селищі Пієве Тезіно, де 1881 року народився Альчіде Де Гаспері, який після Другої світової війни став Прем'єр–міністром Італії і привів країну до Ради Європи та НАТО. Де Гаспері як привітний господар зустрічає і проводжає гостей–відвідувачів у холі свого будинку, що став музеєм.

Пам'ятник господареві є і в будинку–музеї Конрада Аденауера в Рендорфі, що під Бонном. Перший федеральний канцлер Німеччини, чий внесок у гармонізацію міжнародних відносин у післявоєнній Європі важко пере–оцінити, жив тут три десятиліття аж до своєї смерті у 1967 році. Стриманий і організований, він ніколи не змішував службове з особистим і офіційних осіб вдома не приймав. Виняток становив Шарль де Голль, з яким в Аденауера склалися дружні стосунки. Тепер на задньому дворі будинку встановлено пам'ятник їм обом. Але презентабельні постаті політиків – значно вищі людського зросту, то ж потиснути руку Аденауеру в принципі можна, але виглядає це комічно. Такого Аденауера ні в прямому, ні в переносному значенні по плечу не поплещеш.

Нарешті, чарівне французьке містечко Мец. Тут 1844 року народився Поль Верлен, поетична гордість Франції і, вже зрозуміло, маленького Меца. Це ніби в Ізмаїлі народився Блок або Маяковський. Але на батьківщині Верлена його пам'ять увічнили скромним погруддям.

От і нам скромність не зашкодить. Це завжди пристойніше і дешевше.