Як зауважив Євген Євтушенко: «поет в Росії — більше, ніж поет». Відкривши дебютну збірку поезій Франсуа Брюна, що «тут-і-зараз» — в Одесі — працює над черговим твором, розумієш: поет у Франції також більше, ніж поет. Аби в читача не залишилося сумнівів щодо цього, на першу ж сторінку винесений натяк-епіграф, цитата письменника Іке Хідекеля: «Для встановлення порядку нема страшнішої бомби, ніж вірш». І ні з другої, ні з будь-якої іншої сторінки «бомби» на голови читачів не падають. Вони розриваються у серці: тук-тук-тук… Пришвидшене биття серця — ознака того, що поезія діє. Як саме вона «діє» і на кого, митець пояснив «Чорноморці» за чашкою кави…

— Історія світової літератури свідчить, що поетами стають у «ніжному» віці — ще в юнацтві. Ваша перша збірка поезій «Споглядання бідняка» була видана, коли ви вже пізнали смак життя — стали успішним бізнесменом. Що спонукало вас звернути на дорогу письменства?

— Насправді я теж починав «поетувати» юнаком. Однак тоді не був упевнений, що мої твори варті уваги широкого загалу. Та коли в тебе народжуються діти, ти розумієш, що повинен зробити для них щось по-справжньому вагоме. Принаймні, так було зі мною. Я згуртував свої твори в одну збірку поезій і надіслав їх до кількох французьких видавництв. Я зробив це «навмання», «навпомацки», бо не мав на той момент контактів жодного видавця й абсолютно не розумів, як саме поети себе «популяризують». І от, за тиждень, я мав відповідь — контракт з паризьким видавництвом. Це надихнуло мене зайнятися літературою всерйоз.

— Тобто знання, які ви маєте як бізнесмен, ви не використовуєте задля «розкрутки» власної поезії? Адже у Франції, як ніде-інде, знають, що й на мистецтві можна зробити гроші. Натомість в Україні навіть не існує уявлення про культурний менеджмент як складову та, навіть, запоруку успіху митця.

— Якось в Угорщині я зустрів на вулиці вкрай популярного, навіть тут у вас, письменника Фредеріка Бегбедера. Щойно я з ним привітався (ми не знайомі особисто, та він люб’язно відповів), у мене в кишені задзвонив телефон. На запитання мого друга — «Як ся маєш?» — я розказав, кого тільки-но зустрів. Та він лише пожурив мене: «Чого ж ти не продовжив з ним бесіду? Він міг би допомогти тобі встановити контакти з найвідомішими видавцями Франції»… Я заборонив собі форсувати розвиток подій, бо переконаний: якщо моє писання справді чогось варте — мене опублікують, як це сталося з моєю першою збіркою поезій. І зараз у мене нема сумнівів щодо того, що я пишу.

— Перш ніж почати писати, письменник вчиться читати: читати і розуміти прочитане. Кого ви читаєте і вважаєте зразковими письменниками?

— Перш ніж взятися за перо, потрібно перечитати бібліотеки — це правда. Мене надихають твори французів Антуана де Сент-Екзюпері, Артюра Рембо, Віктора Гюго, угорця Шандора Maрai, росіянина Олександра Солженіцина… Зазвичай немає кореляції між тим, що ти пишеш і що ти читаєш. Ми читаємо, аби годувати свою уяву, накопичувати та обробляти світовий досвід, збережений літературою.

— Ваші вірші не містять і сліду гумору чи бодай іронії. Ви вважаєте, що в поезії нема місця для жартів?

— Натхнення не можна ні контролювати, ні змоделювати чи синтезувати. Чомусь в мене воно таке — без почуття гумору.

— Музичні критики давно сперечаються: музика описує буття чи створює нову реальність? Вони сходяться лише стосовно того, що, наприклад, твори на кшталт «Пори року» Чайковського належать до «описових»… А що робить поезія? Описує життя чи створює його новий вимір?

— Вона дозволяє людям побачити красу життя — уявну чи наявну, фізично проявлену. Детально про це написано у «біблії для поетів» — в «Антології французької поезії» Жоржа Помпіду, яку я можу назвати своєю настільною книгою.

— «Нація не може дозволити собі більше, ніж одного великого поета на одне століття» — так вважав нобелівський лауреат Йосип Бродський. У сьогоднішній Україні так величають Ліну Костенко. А хто має таке «звання» у Франції? І чи є у вас амбіції так називатися?

— Франція зробила велику помилку, коли перетворила поезію на елітарне явище. Сьогодні там поезію пишуть інтелектуали для інтелектуалів. Простому французові поезія не доступна. Натомість національного героя обирає народ, а не його так звана «еліта». Тому серед французьких поетів наразі не можна виокремити когось у «великого» митця… Які в мене амбіції? Як казав Ален Фурньє: бути прочитаним. Оце й усі мої літературні амбіції.

— Ви подорослішали у Франції, стали успішним бізнесменом у Китаї та Угорщині, а тепер пишете книгу в Україні. Про що ви зараз пишете? І чому працюєте саме тут, в Одесі?

— Письменницький забобон — не розповідати про що книга доти, доки вона не буде написана. Тому про сюжет — ані пари з вуст. А от про Одесу я можу говорити довго і залюбки. Це ж одне з тих міст, про яке ти чув ще з дитинства, воно овіяне легендами, його хочеться побачити, пізнати. І от тому я — тут.

— «Щоб писати, потрібен лише стіл, вікно та дерево за ним» — чи правильна ця формула російської поетеси Марини Цвєтаєвої?

— Так, це влучне формулювання. Саме так я і працюю в Одесі: мій робочий стіл справді стоїть перед вікном. Для мене це вікно — погляд у вічність, звідки приходить натхнення.

На завершення Франсуа прочитав власний вірш, схожий на хоку (так, роки праці на Сході не проходять намарно):

Дозволити дивитися на себе

Та дивитися у відповідь —

Це безкінечність спочатку

Та вічність потім.

P.S. «Чорноморка» дякує французькому культурному центру «Альянс Франсез-Одеса» за допомогу в організації інтерв’ю.