ДО 150-ЛІТТЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ Д. М. ОВСЯНИКО-КУЛИКІВСЬКОГО

Дмитро Миколайович Овсянико-Куликівський народився 4 лютого 1853 року в Каховці на Херсонщині в сім’ї поміщика. В його жилах текла українська, російська, грецька, польська і турецька кров. Та не генеалогія, а культурні і політичні симпатії визначили коло його інтересів й уподобань.

Під час навчання в Новоросійському університеті, який він успішно закінчив, Овсянико-Куликівський познайомився з М. П. Драгомановим; потоваришував з ним та з М. І. Зібером під час підготовки до професури, коли проживав у Женеві та інших містах Західної Європи.

Молодому Овсянико-Куликівському було властивим захоплення соціалістичними ідеями — у 1877 році в Женеві конспіративно, без вказівки на автора, була видана друком брошура «Записки південноросійського соціаліста». Перебуваючи у середовищі осіб, які боролися за відродження України («Громада»), потім серед емігрантів, а в передреволюційний період — у лівокадетських, далі і легально-марксистських колах, Овсянико-Куликівський ніколи не був активним членом тієї чи іншої партії.

У 1882 році він успішно захистив pro venia legendi етюд «Аналіз ве­дійського міфу про сокола, який приніс квітку Соми», став приват-доцентом Новоросійського університету. Захистив дисертацію на ступінь магістра: «Досвід вивчення вакхічних культів індоєвропейської старовини. Частина 1. Культ божества Soma в стародавній Індії в епоху Вед» (Одеса, 1884), докторську дисертацію: «До історії культу вогню у індусів в епоху Вед» (Одеса, 1887).

Овсянико-Куликівський працював професором у Казанському, потім у Харківському університетах, де викладав порівняльну граматику індоєвропейських мов та санскрит. Уже професором відвідував лекції О.О. Потебні. Це дозволило йому здійснити синтез ідей Потебні і Драгоманова та розвинути власну концепцію культурного розвитку. Велика стаття Овсянико-Куликівського «Потебня як мово­знавець-мислитель» є одночасно і популяризацією, і зводом основних положень знаменитого вченого, які до цього були майже недоступні за складністю викладу не тільки широкому загалу, але й вченим-філологам.

Овсянико-Куликівський став надзвичайно популярним літературо­знавцем і суспільствознавцем. Одним з перших у Росії він успішно досліджував питання теорії і психології творчості. Окрім розвідок про окремих російських письменників, чотири рази видавалися друком його зібрання творів. Завершує їх фундаментальна «Історія російської інтелігенції».

Овсянико-Куликівський виходить з уявлення про мовлення як реальність, що існує в людському бутті, й узагальнює його таким чином: наука, філософія, мистецтво, мораль та інші цінності «не мають об’єктивного буття поза людською психікою: не існує науки, філософії, мистецтва, моралі — як чогось зовнішнього, а є тільки наукова, філософська, моральна діяльність окремих осіб і груп». Виходячи з цієї настанови, що відповідала світо­гляду ліберальних мислителів, Овсянико-Куликівський доповнює і розвиває її на підставі положень теорії та естетики О.О. Потебні.

У національному питанні Овсянико-Куликівський відстоює ідею «общерусской» національності, висунуту ще М. Драгомановим. Він не вважає себе росіянином, а стоїть за охорону, збереження і розвиток української («малоросійської») культури. На його думку, М. Гоголь не великорос і не малорос за національністю, а «общерус». Та літературна мова, якою користуються «общерусы», не є ні українською, ні російською. В міркуваннях М. Драгоманова та Д. Овсянико-Куликівського стверджується факт існування загальноімперської культури, але цій культурі безпідставно надається національний статус.

Насправді ж концепція «общерусской» культури була антишові­ністичною. Тоді як для офіційної імперської ідеології українства взагалі не існувало. Була лише великоруська нація та її провінційні діалектно-етнографічні групи. На думку Овсянико-Куликівського, та культура і та спільнота, які виникли в імперії понад «нормальними» націями, не заперечує існування ані великоросійської, ані української народності. Навпаки, вона мала стати ідеологією федералізму. Всі ці положення Овсянико-Куликівського роблять його не просто лібералом, а лібералом старої і старомодної школи. Для нього реалізм є «нормальним» способом сприйняття світу, а всякі там «модернізми», «символізми», «декадентство» є ненормальними способами сприйняття, тому що ґрунтуються на активному вторгненні суб’єкта в процес відображення дійсності. Це стосується як науки, так і мистецтва.

Уподібнення пізнавального і художньо-чуттєвого смислу текстів було помилковою концепцією М. Драгоманова та Д. Овсянико-Куликівського. Зате орієнтація на текст, мовлення, реальність духовної діяльності, а не на канони і норми в пізнавальному процесі стала джерелом плідних ідей. Овсянико-Куликівський показав, що у відсталих країнах всі соціальні ідеї проходять крізь призму особливого способу осво­єння світу — ідеологію. Перед тим як ідея сприймається відсталим суспільством, вона повинна одержати ідеологічну — релігійну або світоглядну — санкцію. Розвинене демократичне суспільство відріз­няється від деспотичного не іншою ідеологією, а іншим місцем будь-якої ідеології. «Гуманність освіти, визвольні ідеї не потребують ні релігійної, ні філософської санкції, бо вони самоцінні і самі по собі являють найбільше благо», — зробив висновок відомий вчений.

Так само оцінює він і націоналістичні ідеології, і марксизм. Справді, вони є прогресивними тільки на певному етапі і не придатні для розвинутого суспільства. Овсянико-Куликівський підтримує гасло безпартійності в ідеологічному розумінні — як свободу від обов’язкових норм ідеології для розв’язання суспільних проблем. Вчений пророкував прихід суспільства, в якому духовні блага не потребуватимуть ідеологічної санкції.