— Гаряче літо, депутати відпочивають десь на морях та на островах, бо перевтомилися, бо робота важка… Мертвий сезон в політиці… А я, перевівши подих півтора тижні, подався в подорож по Україні. Вже побував на Львівщині, Миколаївщині — зокрема у Врадіївці…

Так чи приблизно так розпочинав кожну свою зустріч в Одесі знаний письменник і політик, який за два дні зустрівся з активістами партії «Батьківщина» — що цілком природно, відбув етер на одному з місцевих телеканалів, в Одеській організації Національної спілки художників України зустрівся з митцями, котрі, як і переважна більшість у суспільстві, так само чекають змін і щось таки роблять для цього на своєму рівні, а в Українському клубі Одеси — з українцями, котрі спрагло прагнуть поспілкуватися з опозиційними політиками, почути від них обнадійливі слова та й своє щось порадити.

Володимир Яворівський — постать в українському політикумі відома, як, до слова сказати, й в українській літературі. Проте ставлення до нього доволі неоднозначне. Але ж відомо: в українців найбільше ворогів якраз у їхньому ж таки середовищі — шукати якийсь гандж у своїх, як знаємо всі, є справою найлегшою та, що дуже цінується в сьогочасних українців, найбезпечнішою. Чи діждемо тої пори, коли всі українці стануть заодно? Принаймні — як це було у Врадіївці — задля справедливого покарання тих нелюдів у міліцейських погонах, якихось рішучих заходів з боку вищої влади, яких так ніхто й не діждався. А за великим рахунком — заради радикальних змін у державі та — що там багато говорити — заради збереження самої держави.

— В Інтернеті на «Українській правді» можна прочитати мою статтю про нинішню ситуацію там, у Врадіївці, — почав свою зустріч в Українському клубі Одеси Володимир Яворівський. — Прем’єр Азаров сказав, що треба взагалі розформувати цей відділ міліції. А я виявив, що приїхали кілька генералів — це відставники, які входять до колегії облуправління Міністерства внутрішніх справ, і за зачиненими дверима буквально за кілька годин провели переатестацію 68 працівників відділу, та визнали, що всі вони дуже правильні і хороші, лише одного звільнили. І це в той час, коли люди говорять, що скарги писалися десь на півсотні міліціянтів! На тих, котрі «вибивали» свідчення з невинних цілковито людей, калічили їх, котрі ґвалтували, доводили до самогубства, залякували… А ще замінили прокурора обласного — і знаєте, на кого? Кажуть, що він, працюючи у Генпрокуратурі, сфабрикував справу Юлії Тимошенко по газу. А ще призначили нового начальника міліції — з Єнакієвого, якщо не помиляюсь. Там, на Донеччині, вже жартують: варто вийти на вулицю о сьомій ранку, як людину хапають та везуть до Києва на керівну посаду, не питаючи навіть освіти… Себто, сподіватися на якісь зміни з їхнього боку, на якесь їхнє самоочищення ні в якому разі не можна. Врадіївці показали всім приклад. Хоча жирний Київ не зрозумів, коли вони при­йшли туди, ніхто їх не підтримав, вони прийшли, як прочани. А тепер їм вже починають мститися за той похід… Суспільство закипає в Україні, цими днями на Закарпатті люди блокували райсуд. Народ готується до самооборони, на яку він має право.

Цим своїм вступом опозиційний депутат наче виплеснув з себе те, що накипіло на душі після відвідин Врадіївки. Невеличкого селища, яке стало сьогодні найбільш революційним, на його думку, місцем у країні.

Хоча насправді відомий письменник, автор десятка романів, публіцистичних книжок, мав на думці розпочати з творчих питань.

— Років 4—5 тому у мене вийшов товстий роман «Криза» — на тему духовної деградації українського села. Там втрачається мораль, гинуть важливі засади українськості, а ми ж знаємо, що саме село давало місту якесь підживлення духовне. Місто ковтало тих українців, вони дуже швидко асимілювалися, переходили на іншу мову, на іншу, так би мовити, духовну віру і т. п. Цей роман був екранізований режисером, який живе в Одесі, і то, мабуть, найкраща з екранізацій моїх творів. Це дуже цікавий фільм, у ньому є дух роману, є український дух, є дуже колоритні образи. Ми його возили до Індії, він там отримав навіть якусь премію. Але ніяк не можу пробити, щоб його показали по телебаченню чи, принаймні, випустили у прокат… По тому я на якийсь час узяв собі перепочинок у творчості. Треба було працювати в парламенті, я очолював комітет з питань культури і духовності. Та одного разу подумав собі: а хто ж напише про наших президентів, прем’єрів, про їхнє оточення, як не я, котрий знає все це зсередини, спілкувався з ними, віддав стільки років українській політиці? І я подумав: віддавши стільки років українській політиці — десь від 1989-го, коли мене уперше кияни обрали раптом народним депутатом СРСР і я працював у групі Сахарова, Єльцина…

Ніколи в українській літературі ніхто не писав про вищу владу. І я вирішив написати перший полі­тичний роман. Це звичайний роман, у ньому багато вигаданого, але там діють конкретні люди, конкретні персонажі, лише під іншими іменами, когось я гримував, з когось знімав шкуру… Цей роман називається «Остання ніч Президента». Документальне там тільки те, що це вибори Президента, що це 2004 рік і що потім починається Майдан. Він переконаний, що перемога його є неминучою. Але програє ці вибори і вже під ранок фактично капітулює на користь свого найбільшого політичного ворога, але готовий з ним співпрацювати — тільки для того, щоби втопити цю жінку, яка йому свого часу проклала дорогу до президентства і зняла свою кандидатуру, сказавши: голосуйте за нього, а я готова в його штабі прати онучі (це документальна фраза). Отже, він програє ці вибори, але хоче, врешті, довідатися, як проголосувало його рідне село. І вже під ранок йому повідомляють, що його село дало йому… тільки один голос. Що за голос? На це запитання відповідає друга сюжетна лінія в романі, вона повністю белетристична, на що будь-який автор має повне право.

Цей роман дуже швидко розійшовся, хоча сьогодні говорити про таке важко — книгорозповсюдження в країні давно і повністю знищене. Тому я хочу щиро подякувати пані Наталі Чайчук за те, що створила тут оцей острівець український, цю прекрасну, хоч і маленьку, книгарню-кав’ярню. Тому що проблема з книгорозповсюдженням неймовірно важка, і ви це знаєте.

Я не думав писати далі, гадав повернутися до незакінченого роману про княгиню Ольгу, якого давно хочу написати, бо це незвичайна постать, про яку ми дуже мало знаємо…

Але життя є життя. Починається суд над Юлією Тимошенко. Я сидів буквально на всіх тих засіданнях, дуже часто водив туди іноземців-українців. Пригадую, як Богдан Футей, член Федерального суду США (а це дуже висока посада), побачивши цього Кирєєва, який підморгував, сказав мені: Володю, виведи мене звідси, бо це ж не суд у вас, як таке може бути?!. Й отоді я написав другий роман — про суд над Юлією Тимошенко, з багатьма тими самими героями. Вона тут під іменем Яна. Звичайно, проглядаються образи діючого президента і міністра внутрішніх справ… Це жорсткий роман, я би навіть сказав: жорстокий. Є і в ньому теж друга лінія — про красуню-студентку міліційної академії, без цього він не був би насичений, живий. Роман щойно вийшов, його, звичайно, там, нагорі, ще не читали, не читала й Ганна Герман, вона там виведена в образі Марусі-Скоростріл — на взір Анки-кулеметниці. Я в цьому романі залишаю читачеві віру в те, що народ усе-таки пробудиться, що ця влада не є вічною…

Певна річ, не читавши книжок, неможливо сформулювати запитання, тож політика взяла гору над питаннями літературними — може, з огляду на тематику цих його романів, але запитання від учасників зустрічі посипались на теми зовсім не літературні.

Про Юлію Тимошенко та інших:

— Висловлю, можливо, непопулярну думку, але поряд з нею ніхто з нинішніх лідерів, на жаль, стати не може. На превеликий жаль, повторюю. Хоч це люди, яких шанують — і Яценюк, і Кличко, і Тягнибок. Я, до слова сказати, дуже радий, що «Свобода» сьогодні у парламенті. Вони внесли якусь нову живинку, ці хлопці вперті. Уже лиш те, що вони змусили голосувати всіх депутатів особисто (бо вже весь світ сміявся з того, що тут голосують один за одного), — це колосальна перемога, тут велика заслуга «Свободи». І ще про одне хочу сказати: хоч і повільно, але вже сходить оте величезне розчарування з нашого українського суспільства. Щодня десь виникають протести, бо, справді, так далі жити не можна. Хоч вони й точкові: там, там, ще десь… Україна прокидається бо­лісно. Повинен зізнатися: фактично у Верховній Раді домогтися якихось радикальних змін у суспільстві практично неможливо. Йдуть страшні підкупи і т. д. Народ має право на самозахист. Без цього вони з влади не підуть. Можуть сфальшувати вибори у 2015-у. У людей дуже правильні запитання: проблема лідера. Ми, до речі, маємо чи не вперше у нашій історії ближній двох людей, котрі не (тут Яворівський вжив слово: не скурвилися, пояснивши, що воно літературне) відмовились від своїх принципів, навіть під страшним тиском, навіть перед загрозою для життя. Це два дивовижні приклади — Юлія Тимошенко та Юрій Луценко.

Питання «за Одесу», а швидше — констатація факту, у що вона перетворилася:

— Я люблю це місто, тут минула моя студентська юність, але нині Одеса вже зовсім не та. Керівництво міста не любить Україну й навіть цього не приховує, відкидає мову українську. А ці білборди бездарні… соромно дивитись. Та, мабуть, є і наша провина тут. Треба приїздити сюди, треба виступати, треба людям пояснювати. Треба працювати, одне слово. Я недавно був у Луганську, зайшов інкогніто на базар. Люди невдоволені. Кажу їм: це ж ваша влада, ви її обирали. А вони як завелись, якими лише словами не обзивали цю владу, кажуть: надурили нас, наобіцяли, а самі крадуть, усе їм мало… Я тоді кажу: так вони ж мало ще при владі, от коли років з 10—15 побудуть… То ледве ноги виніс із того базару, так усі розлютилися… Отож одесити самі обрали собі цих людей — і в місцеве самоврядування, й до Верховної Ради. Розумію, що було сфальшовано, та все-таки…

Про те, чому не була проведена люстрація:

— Не варто забувати, як усе відбувалося. Нас тоді у «Народній раді» було 142. Треба було будь-що проголосувати за Незалежність. То я нагадаю, що в «Групі 239» за Незалежність проголосували 227. Ви собі можете уявити наш стан тоді? У комітеті з питань Чорнобильської катастрофи, який я очолював, було аж 4 секретарі ЦК КПУ! І нормальні людські стосунки. Були різні настрої. Одні — за проведення люстрації, як це зробили Гавел, Валенса… Але більшості не було у «Народній раді». Гадаю, якщо сьогодні робити люстрацію, то вона має стосуватися не лише комуністів, а й тих, котрі довели країну фактично до колапсу, до дефолту. Бюджет — порожній. Кажуть, що вже у жовтні вчителям та медикам зарплатні не буде.

Про рівень свідомості народу:

— Його не так легко підняти. Будити свідомість — не одноденний захід, потрібна система. Я дуже тішуся, що сьогодні опозиція складається з трьох політичних сил. Треба, щоби кожна намацувала свій сегмент. Треба їздити — по районах, по селах... Люди побачать живого депутата з опозиції — ніяка листівка, телепередача цього не замінять.

Про Медведчука:

— Це постать зловісна, я б сказав, в українській політиці. Людина, яка запровадила темники. Негативно він вплинув на Кучму. А цей епізод у Криму, який багато про що говорить? Його добре фінансують. А найгірше: хоче підступно, через референдум, затягнути Україну в Митний союз.

Про радіопрограму «Двадцять хвилин з Яворівським»:

— Гадаю, що ми її знову відкриємо, і навіть найближчим часом. Мені тоді мішками йшли листи, я їх давав в ефір, навіть антиукраїнські, щоб не думали, що ми їх боїмося.

Стосовно закону про державні засади мовної політики:

— Законопроект було несподівано поставлено без врахування всіх зауважень — з ЄС, Ради Європи, Венеційської комісії, самі лишень депутати внесли 2024 поправки, і жодної не було враховано… Тепер опозиція з допомогою Сергія Головатого — прекрасного правника, який знає все мовне законодавство Європи, підготувала новий законопроект. Розписали функціонування державної мови у всіх галузях. Це як інструкція. Але його зараз не приймуть, тому почекаємо…

На всіх зустрічах люди виказували своє вболівання за те, що ж буде далі, як українцям позбутися інертності та безпам’ятства, підказували, як діяти партійцям. Говорили про те, що основні програмові положення партії «Бать­ківщина» та інших опозиційних політсил бажано б виписати на білбордах, про дисципліну в партії і про те, як має вестися ідеоло­гічна робота, про «тушок» тощо. Володимир Яворівський висловив припущення, що невдоволення мас, цілком ймовірно, можуть очолити не партії, а громадські організації.

— Я думаю, що у нас залишається надія, залишається поле для того, аби думати про те, що це останнє наше велике випробування, що ми вже вичерпали ліміт помилок цілковито, і ми вже не маємо права знову схибити.

Від редакції. Під час зустрічей з одеситами кожен міг при­дбати обидва романи Володимира Яворівського. Кошти від продажу книжок автор передав на підтримку газети «Чорноморські новини», за що редакція висловлює щиру вдячність письменникові і депутату.