Дивовижно, але факт: чим мирніше й терпиміше веде себе держава Україна, тим більше копняків одержує. Мабуть, таки мав рацію О. Довженко, коли писав: «Де захищаються, там не перемагають».

Нещодавно всю країну збурило рішення FIFA щодо проведення матчу Україна — Польща в Харкові без уболівальників і заборони Львову проводити міжнародні матчі аж п’ять років. Чому? Адже у Львові нікого не побили, нікому не погрожували, претензій з боку гравців обох команд не було. Львівських уболівальників звинувачують у «кількох расистських і дискримінаційних інцидентах» під час матчу Україна — Сан-Марино 6 вересня та «показ неонацист­ських банерів». Дуже влучно назвав матеріал на цю тему С. Грабовський (www. radiosvoboda. orq.) — «Чи не краще FIFA та FARE пошукати нацистів і расистів у своїх лавах?».

Насамперед дивує той факт, що в пам’ятці для уболівальників, оприлюдненій до «Євро-2012», не згадувалося ні про чорно-червоні прапори, ні про портрети Бандери й Шухевича, ні про символіку дивізії «Галичина», а вперше показали новий перелік заборон тільки 21 вересня на телеканалі «Футбол».

Чим же страшніші українські чорно-червоні прапори від таких же прапорів російського Білого руху, сандиністів, кубинських повстанців, інтернаціональних анархістів? Що тому ж FIFA та FARE до наших національних героїв? Але якщо підписав з «Газ­промом» спонсорську угоду (14 вересня!), то ще й не таке придумаєш. От і взялися «розшифровувати» нацистські символи і з лупою в руках шукати провину львівських уболівальників.

А що ж керівництво Федерації футболу України? Несміливо дають інтерв’ю, боячись розсердити нахабних сусідів. Та не зарахується вам те, що підставляєте другу щоку, бо й по голові вдарять. Живемо в такий час, що треба «огризатися», захищати національні інтереси й національну гідність. А коли боїмося, то й буде так завжди: «хто не йде, той скубне».

Достатньо згадати істерію довкола імені Івана Дем’янюка. Тоді як у Німеччині ветерани гітлерів­ської армії живуть спокійно, одержуючи гідну пенсію, судять українця. У момент, коли судовий процес над Дем’янюком у ФРН зайшов у безвихідь через відсутність свідків, «знайшовся» такий — 87-річний житель Рязані О. Вайцен. Він «упізнав» у Дем’янюкові охоронця Собібора. Ось так: бачачи 25-літнього охоронця двічі, Вайцен безпомильно «упізнав» його через 65 років. Усе сплановано в дикій ненависті до України: антиукраїнські заяви рабина Росії, випади Путіна, процес над Дем’я­нюком…

А що ж СБУ, РНБО — і вище? Відмовчалися: це нас не стосується. Різні неприятелі роблять висновок: значить, можна українців щипати, кусати, тусати, вішати на них усіх собак.

Й ось — нова провокація в галузі кінематографа, яка збурила все українське суспільство. Та й не тільки українське. Якась приватна німецька компанія презентувала на весь світ фільм про події Другої світової війни, де німецькі солдати — чуйні, благородні — обурюються жорстокими діями польських та українських поліцаїв. Польський уряд зразу ж направив Німеччині ноту протесту. А що ж Україна? «Речник» сказала, що Україна не повинна реагувати на якісь там фільми. Звичайно, при такому «захисті» національних інтересів завтра скажуть, що Україна розпочала війну.

До речі, хочу повернутися до такої дражливої теми — ОУН, УПА, за яку нас скубуть усі, кому не ліньки. Чому забувають про те, що Нюрнберзький суд визнав боротьбу УПА національно-визвольною? Можна й нагадати такі цифри. Під час Другої світової війни на службі у Рейху були: білоруські дивізії — 1, українські — 1, кавказько-мусульманські — 5, прибалтійські — 6, російські — 31.

Треба не тільки пам’ятати про це, а й давати відсіч різним «переписувачам історії», своїм і чужим. Бо спочатку вони ховали від нас правду під грифом «секретно», а тепер, коли все-таки таємне вилазить, як шило з мішка, лементують: «Переписываете историю!». Історію переписує якраз головний освітянин, не шкодуючи народних грошей на нові підручники. Щоб і не чули українські діти про бій під Крутами, УПА, правду про Другу світову війну, страшні голодомори в Україні. А йому за це — орден Яро­слава Мудрого! О, скільки у нас «заслужених» — показало цьогорічне святкування Дня Незалежності України. Президент нагородив главу Фонду держмайна (мабуть, правильно розподіляє держ­майно), міністра МВС (мабуть, за рівень довіри до міліції в 1%), митрополита Одеського (мабуть, за те, що стверджує: «Наша спільна батьківщина — СРСР»), родичів «регіоналів» і «своїх» людей.

Було б смішно, якби не сумно…

А коли дивлюся на наш законодавчий орган, то взагалі плакати хочеться. Підступність, зрадницт­во, продажність процвітають у стінах Верховної Ради (!). 148 депутатів-зрадників звертаються до польського сейму з проханням звинуватити українців у геноциді проти поляків у подіях на Волині 1942 року. Бий своїх, щоб чужі боялись! Чи відомий у світі ще такий випадок? Ця убога «філософія» призводить до того, що в світовому співтоваристві на нас дивляться, м’яко кажучи, здивовано й підозріло. А ще — робить можливим зневажання наших національних інтересів.

Що ж робити? Трудитися заради дітей, заради майбутнього, гуртуватися під великим ім’ям УКРАЇНЦІ! Кожен хоч по крихті — зроби щось для України! Прислухаймося до слів П. Куліша, сказаних понад сотню літ тому: «Зовсім інша була б річ, якби ми єдиними устами і єдиним серцем трудилися над пробудженням суспільно-національної свідомості України».