Євросоюз, що має високі стандарти захисту прав людини, економічного та політичного життя, приваблює працьовитих та порядних людей, натомість жахає лінивих та злодійкуватих. Знамениті слова російського історика Миколи Карамзіна (1766 — 1826), який на запитання «Что слышно в России?» відповів «Воруют», на жаль, не втратили актуальності і в наші часи.

Англійський поет Редьярд Кіплінг (1865 — 1936), лауреат Нобелівської премії 1907 року, писав: «Захід є Захід, а Схід є Схід / І їм не зійтися удвох, / Аж поки землю і небеса / На суд не покличе Бог» (переклад Юрка Іздрика). Україна є частиною Заходу, культурно, психологічно, ментально. Ми вже скуштували східної деспотії, від наслідків політичної азіатчини ми ще довго будемо потерпати. Тому ще раз потрапляти в ту ж саму геополітичну халепу нам не випадає.

Чим же принципово відрізняються Захід та Схід?

Ставленням до людини. На Заході одиницею суспільства є особистість, на Сході суспільство засноване на общині, особистості фактично не існує. На Заході людина має свободу, відповідає за власні вчинки, за долю країни. На Сході людина не несе тягаря свободи, відповідальності. Як казав великий німецький філософ Георг Гегель (1770 — 1831), на Сході — всі раби, й сам правитель — теж раб. Поди­віться на мапу світу: вільні демо­кратичні країни соціально, еконо­мічно, гуманітарно принципово відрізняються від диктаторських, авторитарних режимів. Південна Корея має одну з найкращих (разом з Фінляндією) систем шкільної освіти, є одинадцятою економічною потугою світу, натомість у комуністичній Північній Кореї люди вмирають з голоду, про будь-які громадянські права навіть мови нема.

1988 року президент США Рональд Рейган, виступаючи на конференції євангелістів, назвав Радянський Союз «імперією зла». Критикуючи радянських лідерів за безбожність, Рейган охарактеризував комуністичний режим як «дивацьку сторінку людської історії».

Великим злочином комуністичного режиму було знищення особистості, унікальності. Україна знищувалася більшовиками як унікальна культурна одиниця. Нацисти в Німеччині спалювали на багатті твори кращих світових письменників. Того ж 1933-го (року геноциду українського народу, коли тоталітарний режим згубив мільйони людей) під приводом боротьби з українським буржуазним націоналізмом було знищено 55 різнотематичних науково-термінологічних словників. Авторів словників розстріляли.

Німецький філософ та психіатр Карл Ясперс (1883 — 1969) зазначав: «Психічна норма — це легка дебільність». Тоталітарні режими (комунізм, фашизм, нацизм) намагаються перетворити громадян на слухняних дебілороботів. Повністю це не вдається зробити, але певні успіхи ми спостерігаємо. Люди пост­тоталітарного часу мають атрофовані вольові та емоційні м’язи, бояться відповідальності, готові підкорятися обставинам та іншим людям, скиглять і бідкаються, мають невеликий соціальний темперамент. Ще римський філософ-стоїк Луцій Анней Сенека

(4 р. до н.е. — 65 р. н.е.) ствер­д­жував: «Nulla servitus turpior est quam voluntaria» (нулля сервітус турпіор ест квам волюнтаріа) — жодне рабство не є ганебнішим від добровільного. Нам слід позбутися комплексу меншовартості, адекватно оцінювати власні чесноти та досягнення, по­збутися малоросійства. Євген Маланюк з цього приводу писав: «Малоросійство — це не політика, навіть не тактика, лише завше апріорна і тотальна капітуляція перед боєм».

20 років тому я надрукував в одеському часописі «Демократична дія» статтю «Історичний вибір». Йшлося про цивілізаційний вибір: або Україна стане європейською демократичною державою з ринковою, соціально орієнтованою економікою, політичною стабільністю, гарантованими правами людини, або вона залишиться неокомуністичним постколоніальним утворенням з шаленим соціальним розшаруванням. Зараз ця картина змінилася лише в тому сенсі, що в нас існує вибір між інтеграцією в Євросоюз та поверненням до радянської матриці у вигляді Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану, в якому повністю домінує наш північний сусід. Мова про «євро­азійський простір». В історії Росії ця ідея в тій чи іншій вербальній формі домінувала впродовж століть. Російський месіанізм, впевненість у власній містичній обраності, завше був спрямований на завоювання інших народів. Ця історична експансія Росії призвела до безлічі міжнаціональних проблем всередині країни.

У Росії та України абсолютно різні вектори розвитку. Вся історія наших північних сусідів — це історія завоювань. Імператор Микола І стверджував: «Ми держава не торговельна, не аграрна, а військова, і покликання наше — бути грозою світу». Імператор Олександр ІІІ казав: «У России два союзника — армия и флот». Росія хоче всіх зробити щасливими під керівництвом великого народу. Йти в Митний союз — це шлях до політичної Азії, до Орди, до The Dark (Middle) Ages (зі дак мідл ейджіз) — Середньо­віччя.

Колишній держсекретар США Генрі Кіссинджер пояснював, чому Росія не хоче розлучатися з Україною: «Росія з Україною перетворюється на західну потугу, Росія без України залишається східною країною».

Україна ніколи не вела загарбницьких воєн, українці відчувають певну самодостатність існування. Українці ніколи не мали захмарних імперських марень, вони мріють про добробут та спокійне життя, родинний затишок.

Проте українці завше знаходили людей, здатних організувати спротив загарбникам. Геноцид українського народу 1933 роду був організований як помста комуністичного режиму за спротив наших предків більшовицькій навалі.

1919 року серед членів більшовицької партії в Україні українців було лише 3%. В структурі українського дореволюційного села середняків, що були заможними людьми, було 70%, так званих куркулів — багатих селян — 25%, бідняків, у яких були і худоба і земля, — 5%.Тому зрозуміло, що українське село ненавиділо більшовиків з їхньою колективізацією, колгоспами-радгоспами — феодально-рабовласницькими машинами для вичавлювання крові та життя з селянина. Більшовицькі війська, що захопили Київ у лютому 1918 року, йшли під гаслом «Смерть буржуям і українцям». Вбивали тих, хто розмовляв українською, носив вишиванки. За декілька днів було вбито 6 тисяч киян.

Як пише відомий американський журналіст Девід Саттер, «Росія як суспільство не схильна дивитися в очі повній правді про комунізм. Дехто стверджує, що масштаби злочинів більшовицького режиму перебільшено або що ці злочини були вимушеним результатом своєрідних історичних обставин… У період 1929 — 1953 років через радянську систему виправно-трудових таборів пройшло 18 млн осіб. Штучно викликаний голод 1932 — 1933 років забрав 7 млн життів. Майже 1 млн осіб було розстріляно в ході «великого терору» 1937 — 1938 років. Всього число загиблих за мирного часу в результаті дій комуністичної влади оцінюється в 20 млн. Якщо оцінити прямі і непрямі демографічні наслідки комунізму для трьох поколінь (1917 — 1953 роки), виходить, що загальні втрати населення (включаючи не лише загиблих, але й тих, хто не народився) сягають 100 млн людей. І попри це, в Росії немає прагнення зрозуміти моральне значення того, що сталося».

Протягом 1920-х та початку 1930-х років в Україні відбулися сотні повстань, у яких сумарно брали участь близько 1,5 мільйона людей. Цей час в українській історії ще чекає своїх дослідників та митців. Під час Другої світової війни 14 жовтня 1942 року народилася Українська повстанська армія, через яку пройшли 500 тисяч вояків, що захищали нашу Батьківщину від нацистських та більшовицьких загарбників. УПА воювала проти комуністичної влади і після закінчення Другої світової війни, до середини 1950-х.

У 30-х роках ХХ століття лауреат Нобелівської премії академік Іван Павлов, геніальна та напрочуд смілива людина, писав радянському урядові: «Ви з величезним успіхом сієте по світу не революцію, а фашизм. До вашої революції фашизму у світі не було».

Історія України — це історія боротьби за свободу.

Норильське повстання, 25 травня — 4 серпня 1953 року, похитнуло сталінський режим. Повстання відбувалося в шести таборах під Норильськом. У протестах брали участь не менш ніж 20 тисяч осіб. Відомий грузинський письменник Чабуа Аміреджібі, колишній політв’язень й учасник цього спротиву, зазначив, що «Норильське повстання було повстанням українців, литовців та кавказців проти російських імперіалістів». Слід зауважити, що 70% учасників цього повстання були українцями. Під час придушення повстання, за офіційними даними, загинуло приблизно 150 осіб. Лише після Норильська комуністичний режим згодився на реабілітацію політв’язнів. Здебільшого табори заповнювали бандерівці. Дисидент, філософ Євген Сверстюк пише: «Чим вони вирізнялися і за що їх любили діти різних народів у таборах? За стійкість і безкомпромісність. Людина починає бути справжньою повноцінною людиною, коли вона вивільняється з полону. Через що ми з такою шаною говоримо про Норильське повстання? Бо говоримо про людей, які в умовах неволі стали вільними, і в кожного з’явилося обличчя, кожен, звільнившись від пут страху, став грати достойну роль. Свобода — це те, до чого ми прагнемо і чого повинні триматися». Один з лідерів повстання Степан Семенюк сказав: «Ми вирішили: якщо померти, то померти стоячи, а не сидячи, лежачи пластом». Норильське повстання започаткувало знищення сталінізму, воно стало початком кінця радянської системи.

Після цього були Воркутинське та Кенгірське повстання. В серпні 1953-го в районі Воркути спалахнуло новий, ще потужніший спротив. Ядро повстанців складали колишні власовці та вояки УПА. Знищивши охорону, вони вирішили рухатися на Воркуту, щоб захопити там радіостанцію та звернутися до країни. Повстанці звільнили дорогою ув’язнених ще з кількох концтаборів. Стотисячну колону не могли зупинити ні загони чекістів, ні танки. Лише військовій авіації вдалося розсіяти і знищити цих мужніх людей.

Після цього в травні 1954 року вибухнуло Кенгірське повстання у Казахстані. Майже половина його учасників були членами ОУН і УПА, серед інших — литовські «лісові брати» та власовці. «Відомості про це повстання в’язнів, — пише філософ Юрій Килимник, — набули найбільшого розглосу… Серед ке­рівників бунту в таборах під Норильськом був колишній лідер молодіжної патріотичної організації Заходу України Євген Степанович Грицяк, нині живий. Одним із лідерів воркутинських в’язнів став Ігор Михайлович Доброштан, який останні свої роки мешкав у Дніпропетровську (на жаль, він уже помер). У Кенгірі повсталих політв’язнів із числа членів ОУН і УПА очолював Михайло Келлер, єврей із УПА. За це їм земний уклін».

Значення цих повстань — надзвичайне, вони показали рішучість спротиву, незламність людського духу. Відомий московський історик Ігор Чубайс зазначає: «Революція в’язнів змусила владу піти на демонтаж усієї системи терору, що створювалася з жовтня 1917 року».

Відомий дисидент, голова Спілки психіатрів України Семен Глузман пише, що в радянських концтаборах не було політ­в’язнів з Білорусі та республік Середньої Азії, натомість більшість в них було саме з України. Глузман зазначає, що в українцях був якийсь фермент спротиву, боротьби за свободу. Тому розмови про те, що незалежність впала несподівано на голову українцям — не більше, ніж цинічна дурість та повна історична необізнаність.

Коли ми критикуємо власний народ, і часто небезпідставно, слід пам’ятати, що маємо справу зі змасакрованим, почасти знищеним народом. Видатний український письменник Іван Багряний (1906 — 1963) писав: «Кров усе життя стоятиме мені в очах. В одну ніч було вимордовано в селі всіх стареньких господарів і священика, і організував ту ніч — як і безліч таких ночей — більшовизм в особі представників чека та більшовицького істреб­отряду». Українців 1931 року було більше за росіян: українців — 81 млн (без урахування тих, хто залишився за Збручем), росіян — 78 млн. Про це свідчать дані перепису, надруковані у книжечці «На великой стройке» (посібник для комуністичних агітаторів). Станом на 2001 рік кількість етнічних українців у межах нашої держави складала 37,5 млн. Це безпрецедентна гуманітарна катастрофа в історії людства. Це геноцид українського народу, за який ніхто не покараний, ніхто не покаявся!

«Вміла готувати, та не вміла подавати» — це українське прислів’я пасує до нашої ситуації. Маючи напрочуд цікаву історію, ми поки що не спромоглися показати це у творчості. Якщо ми усвідомимо належним чином нашу драматичну та героїчну історію, це спричинеться до зростання національної самосвідомості та самоповаги. Матимемо наскрізний вектор власної долі, перспективи подальшого європейського розвитку.

Ми добре розуміємо, що історія — це наша пам’ять, наша душа, наша любов і страждання. Марк Тулій Цицерон (106 — 43 рр. до н.е), римський філософ, зауважив: «Historia est magistra vitae» (хісторіа ест магістра віте) — історія — вчителька життя. Як казав герой п’єси Вільяма Фолкнера «Реквієм по черниці»: «Минуле ніколи не вмирає. Це навіть не минуле». Ці пронизливі слова спонукають до розуміння єдності, безперервності та спадковості духовного життя.

Авторитетний американський філософ та політолог Френсіс Фукуяма зазначає: «Україна не має іншого вибору, крім інтеграції з Євросоюзом. ЄС — це потужний двигун реформ. Альтернативою йому здатний бути тільки союз, побудований на газі нафті й крадіжках. Це може бути катастрофа для України». Наприклад, Польща 2012 року досягла 61 відсотка показника ЄС на душу населення. Цей показник від 1992 року, коли він сягав 28% більш ніж подвоївся. Колишній президент України Леонід Кучма сказав: « Мені важко зрозуміти російське керівництво. Ми багато говоримо про історію, про братерські відносини, але на братерські вони не схожі. Своїми діями Росія робить усе для того, щоб Україна вступила до Європейського Союзу».

За оцінками західних економістів, асоціація з Євросоюзом принесе Україні щорічне зростання ВВП у 6 відсотків. Цьому сприятимуть інвестиції в нашу економіку. Більше 15 мільярдів доларів кредитів планують надати Україні Міжнародний валютний фонд та Євросоюз. Це є результатом того, що Україна набуває авторитету, довіри цивілізованого співтовариства. Довіра — це інвестиції, а відтак — робочі місця, високі зарплати, кращі пенсії, гроші на культуру, освіту, медичне обслуговування, тобто високий рівень добробуту. Європа не є повною без України — органічного, естетичного завершення західної цивілізації. Ментально та культурно наша Батьківщина є частиною Європи, а не містком, як кажуть деякі добродії, між Європою та Росією.

Головною причиною суспільних негараздів є рабство народу. Раб не хоче справедливості, він хоче помсти, він не бажає іншим добра, він радіє стражданням інших. Тому чим більше в країні рабів, тим мерзенніше життя. Тоталітрний режим не хоче толерувати навіть паросткам громадянського суспільства — незалежним від держапарату організаціям. Він намагається перетворити всіх людей на рабів та досягає певних успіхів у цій невдячній справі.

Громадянське суспільство — це організований народ, що здатний захищати себе та обмежувати свавілля можновладців. У Польщі, наприклад, взагалі нема олігархів, а зарплата в країні у 5—6 разів вища, ніж в Україні. Публіцист Олександр Бойченко розповідає: «У польському романі Леопольда Тирманда «Злий» є один шведський епізод. На відміну від повоєнної Варшави, охопленої вуличним бандитизмом та всіма можливими проявами суспільного хамства, Стокгольм постає в цьому романі містом, де людина може лягти спати на тротуарі, а вранці виявити, що її валіза, золотий годинник і гаманець неторкано залишилися на своїх місцях. Хоча у ХІХ столітті шведи мали жахливу світову репутацію і внутрішнє життя на межі кривавого хаосу. Але врешті-решт нормальним людям, яких усе одно завжди більше, така ситуація набридла: вони об’єдналися й почали методично вішати своїх «крутих» на придорожніх стовпах. І вішали, доки не перетворили всю Швецію на заможну й спокійну європейську країну».

Надзвичайно важливими для прогресивного розвитку нашої країни є питання культури, освіти та мови. Ми потребуємо освіти високого рівня. «Існування університету залежить, — зауважує Карл Ясперс, — від особистостей. Тому університетський принцип — духовно-аристократичний». Слід зазначити, що в США кожний університет має власний симфонічний оркестр. Неприпустимим є погане фінансування вишів та інших наукових закладів. Президент США Рональд Рейган колись казав: «Ми не тому витрачаємо багато грошей на освіту, що ми багаті, натомість ми тому багаті, що вкладаємо великі гроші в освіту». Культура — це тексти. Як кажуть фахівці, люди, які читають книжки, завше будуть керувати людьми, які обмежуються комп’ютером. Стародавні римляни підкреслювали: «Vita sine litteris mors est» (віта сіне літтеріс морс ест) — життя без змістовних книжок подібне до смерті.

Михайло Драгоманов називав перебування України під пануванням Російської імперії «пропащим часом». Він хотів зробити Україну «свідомим членом сім’ї народів, а не м’яким піском, з якого чужі люди ліплять, що їм потрібно для своїх власних інтересів. Лише тоді, коли ми покажемо свою силу хоча б на частині власної землі, на нас зверне увагу й Європа. Наївно чекати, що суспільство, навіть найгуманніше, турбуватиметься про інших лише тому, що їх б’ють. Хіба мало кого б’ють на Земній кулі? Люди здебільшого цікавляться лише тими, хто відбивається, й таким звичайно допомагають». Прогрес суспільства, держави залежить від кількості вільних людей, які можуть торувати власний шлях та надавати іншим людям приклад гідної поведінки. Давньогрецький філософ Демокріт вважав вільною людиною ту, яка ні на що не сподівається та нічого не боїться.

Протягом 350 років соціального та національного поневолення Російська імперія розглядала українців як головного ворога царизму та комунізму. Історики нарахували сотні законодавчих актів, які були спрямовані на знищення української культури та мови. Проте навіть в умовах імперського тиску українська культура, мова, пісня довели власну життєздатність. 1934 року в Парижі відбувся конкурс на найгарнішу мову, в якому українська мова посіла третє місце після фарсі (перської) та італійської. Й це притому, що Україна тоді була частиною імперії. 1965 року легендарний український оперний співак Борис Гмиря в газеті «Советская культура» стверджував: «Можна і бажано співати світову класику нашою мовою. Українська, як і італійська, вокально і мелодійно стоїть на першому місці у світі».

Угода про асоціацію з Євросоюзом для України — це «a point of no return» (е поінт ов ноу рітьон) — точка неповернення. Саме тому, що є загальне розуміння історичного значення цього кроку, довкола асоціації вирують політичні пристрасті.

Усвідомлення того, що без України Російської імперії бути не може, завдає страждань хворим на великодержавний шовінізм.

Російський мислитель Петро Чаадаєв (1794 — 1856) пророчо казав, що «Россия существует только для того, чтобы преподать остальному миру какой-то страшный урок».

За сотні років Росія захопила багато територій, підкорила величезну кількість народів, але зараз йде зворотний процес відходу цих народів від колишньої метрополії.

Російський політик і публіцист Валерія Новодворська пише «Росія — імперія, і відпускати так просто нікого не хоче. Для цього й вигадали Євразійський Союз, щоб посадити Україну на ланцюг. Хоч ні вона, ні Білорусь Росії не треба. Та в Кремлі ніколи не втратять нагоди насипати сусідові солі на хвіст. Логіки в цьому нема жодної. Це абсолютно безкорисливе почуття любові до чужої землі, що йде від національної підлості великоросів. Українській владі треба випускати Юлію Тимошенко і на третій космічній швидкості мчати в Євросоюз подалі від російського трупа, який дедалі більше розкладається, бо ще трохи — і можна підхопити якусь болячку.

У Росії нема суспільства. Є невеликий фрагмент лібералів, людей із нормальними думками. Решта — совки, осколки імперії. Вони вважають, що всі їм винні. Що Москва зробила велике добро для України, захистила і прогодувала її, а вона, як невдячна скотина, дивиться в Європу… Імперія — це важке генетичне захворювання, залишки ординського мислення.

Доки в Москві не зміниться влада, нічого доброго від неї не ждіть. Хочете жити спокійно — маєте часом озиратися, щоб із російського боку на голову не впала цеглина. Війну проти України Кремль не розпочне, але чекайте шантажу та дрібного падлюцтва».

Питання про повернення до Європи — це питання кожної людини. Ми всі поліваріантні, деякою мірою ситуативні, тобто здатні проявляти різні якості залежно від суспільної кон’юнктури. Вадою сучасного українського суспільства є брак дорослих людей, здатних усвідомлено діяти та відповідати за власні вчинки, не звинувачуючи інших у всіх своїх негараздах. Нещодавно блаженнійший Любомир Гузар визначив сучасну Україну як «велику країну малих людей». Наші вороги — це лінощі та неорганізованість, необов’язковість та легковажність, що мають бути притаманними радше дітям, ніж дорослим людям.

Основоположник маркетингу Філіп Котлер погодився 2006 року виступити в Києво-Могилянській академії. Йому було 75 років. Запросити його на один день коштувало суми з чотирма нулями в доларах. Коли цей живий класик дізнався про існування книги з бізнесу, про яку не знав, то просив розповісти про неї та почав записувати в блокнот її тези. Котлер налаштований на пізнання, саме тому він такий творчий та славетний. Геніальний німецький філософ Іммануїл Кант (1724 — 1804) підкреслював необхідність поєднання вольових та емоційних зусиль для реалізації особистості: «Ich kann, weil ich will, was ich muss» (іхь кан вайль іхь віль вас іхь мус) — я можу, тому що я бажаю того, що я мушу. Лише величезна концентрація інтелектуальних, емоційних та вольових зусиль може забезпечити соціальний успіх у нашому складному та жорсткому світі. Великий гуманіст епохи Ренесансу Еразм Роттердамський (1466 — 1536) слушно стверджував: «Nihil non potest fortis animus» (ні?хіль нон по?тест фо?ртіс а?німус) — ніщо не є неможливим для сильного духом. Асоціація з ЄС спричинить цивілізованіші стосунки всередині країни, гуманніше ставлення до бідних та скривджених. Національна згода, що існує між різними політичними силами щодо європейського вибору України, буде прецедентом для подальших кроків на шляху до визволення креативної (творчої) енергії народу.

Ми не йдемо в ЄС як бідні родичі. Європа не менш зацікавлена в союзі з Україною. Україна є однозначно цікавою для Євросоюзу, оскільки вона значно збільшує економічну та геополітичну вагу цього об’єднання. Головне завдання для України — це провести внутрішні політичні та економічні реформи. Євросоюз сприйматиме Україну не як зовнішню силу, а як члена європейської сім’ї. Для країн Центральної Європи Угода про асоціацію підсилює геостратегічне значення Польщі, Чехії, Словаччини, Литви, Латвії, Естонії, Угорщини, Румунії. Створюється певний політичний блок для захисту спільних інтересів цих країн. Цікаво, що найбільшими прихильниками євроін­теграції України є Польща та Литва, які жили в одній країні — Речі Посполитій більше 300 років. Лідери Польщі добре пам’я­тають слова президента країни Юзефа Пілсудського (1918 — 1935): « Без незалежної України не може бути незалежної Польщі». Пілсудський, литвин за походженням, дружив з Симоном Петлюрою, мав український сентимент. Наприкінці життя він казав: «Мені не вдалося виконати головне завдання свого життя — відірвати Україну від Росії».

Україна повертається до свого коріння, власних джерел, європейської сутності.

Доля України залежить від кожного з нас, від нашої життєвої позиції. Жити треба так, щоб смерть не поспішала наближатися до нас.

На планеті Земля росте все. Ми збираємо те, що самі собі вподобали. З тим і живемо.