Директор центру забезпечення діяльності та організації УніКредит Банку Владислав Рашкован опублікував на своїй сторінці Facebook відкритий лист до земляків, в якому спробував пояснити, чому він підтримує Майдан.

Привіт!

Я народився і виріс в Одесі, як мій батько і дід. В Одесі я закінчив школу, університет та аспірантуру, 5 років працював викладачем в уні­верситеті. Але останні кілька років я живу не в Одесі, а в Києві — так уже склалося. Вибач.

До чого я це розповідаю? Щоб показати тобі, що:

1. Я не бендерівець у тому розумінні, яке є у тебе, та й, швидше за все, у більшості населення України; але при цьому я поїхав на Різдво з дітьми у Львів і отримав велике задоволення від відвідин міста, де давно не був. Крім того, я купив кілька книг про історію України, щоб краще зрозуміти коріння моєї країни. Дуже рекомендую — пізнавально.

2. Я розмовляю російською мовою, хоча дуже шкодую, що українською можу спілкуватися набагато гірше, ніж англійською; моя дочка ходить у російську школу, але ми вивчили гімн, а на Новий рік я попросив подарувати мені вишиванку — просто дуже гарний одяг, і в мене її не було.

3. Я не заробітчанин з Галичини — я керую командою із 1000 співробітників у великій міжнародній організації і причисляю себе до середнього класу; впевнений, ти багатьох знаєш, таких, як я.

І тим не менше, останні два місяці я активно підтримую Майдан. Ти подумаєш, навіщо все це мені, адже й так начебто все добре в моєму житті. А ось навіщо:

1. Насамперед — заради моєї сім’ї. Я хочу, щоб мої діти росли в Україні, а не Малоросії; хочу, щоб у школі їм розповідали про європейські цінності, а не про пострадянські; хочу, щоб в університет вони ходили за знаннями і новими контактами, а не до викладачів-хабарників, щоб отримати оцінки; хочу, щоб мої діти могли працювати в будь-якій міжнародній організації у будь-якій країні, а не мріяли бути держчиновниками. Я роблю це заради майбутнього.

2. По-друге, заради своєї країни. Це моє внутрішнє переконання, що існуюча влада злочинна. У нас не монархія, і я, як громадянин цієї країни, хочу мати право, можливість та інструменти змінювати владу в цій країні. Той, хто забирає у мене і моїх співгромадян ці інструменти й обмежує наші свободи, є моїм ворогом. Я готовий боротися з цим ворогом всіма доступними способами.

3. І останнє: заради себе. Я не хочу боятися. Я дорослий інтелігентний чоловік, і мені внутрішньо гидко думати, що я повинен боятися потрапити в державну лікарню, боятися звернутися в міліцію, боятися йти в суд. Гидко думати про хабарі і «мажорів» у моєму улюбленому місті. Про «Рендж Ровери» у полковників міліції і Межигір’ях. Про Ківалових і Костусєвих.

І я намагаюся боротися. Яким чином? Дуже просто:

1. Я ходжу на Майдан, а останній тиждень і на Грушевського. Я не весь час там — приходжу на кілька годин, і то не кожен день — робота і сім’я не завжди дають можливість віддати більше часу. Я не один хо­джу на Майдан — часто ми йдемо групою, що складається з інвестбанкірів, банкірів, колег з міжнародних компаній, депутатів, у тому числі Ради. Я даю гроші на підтримку Майдану і купую ліки для медпункту на Майдані.

2. Мій костюм не пахне бензином, і я не кидаю коктейлі Молотова в «беззахисний» «Беркут»; згоден, моя тепла вечірня куртка трохи пахне багаттям, але мені навіть подобається цей запах — наче після походу. Я мирно висловлюю свій протест. Чи подобається мені радика­лізація й ескалація протестів? Ні. Але поки що відсутність реальних компромісів з боку чинної влади завело ситуацію саме в це русло.

3. Мої пальці не збиті в кров — я не витягаю булижники з бруківкою і не кидаю їх у солдатів ВВ на Грушевського, але мої плечі кілька разів поболювали від мішків зі снігом при будівництві барикад.

4. Через Фейсбук, по телефону я спілкуюся з багатьма людьми, в тому числі в інших містах та інших країнах, щоб пояснити, що відбувається в нашій країні, в Києві, і почути їхню позицію. Роблю це тому, що не всі засоби інформації, які тобі доступні, зважено висвітлюють події, котрі зараз відбуваються у Києві.

Думаю над тим, що можу зробити більше. Й ось пишу тобі. Сподіваюся, ти теж зможеш зробити щось для своєї сім’ї і свого міста. Що саме:

1. По-перше, відкрий очі і вуха. Перестань мислити стереотипами, які нав’язувалися тобі багато років. Почуй, що є й інша позиція, ніж та, яку в Одесі проповідує чинна влада. Я не кажу тобі поки що прийняти позицію — просто повір, що вона є. Повір, що ніхто мені і моїм друзям не платить гроші, і ми справді вийшли на спротив через свої переконання.

2. Коли відкриєш очі, подивися навколо — тобі подобається те, що ти бачиш? Наше місто процвітає, у нас чудові дороги і в нас такі правителі, як Маразлі, якими можемо пишатися? Ти із задоволенням гуляєш одеськими пляжами і взимку, і влітку, гордишся нашою міліцією і ставиш за приклад своїм дітям суддю, який попросив тебе підвезти на роботу, щоб дістатися до засідання суду? Хочу, щоб ти сам знайшов відповіді на ці питання.

3. А тепер подумай, чи ти можеш це змінити. Я впевнений, що можеш. Навіть один. Почни з себе. Підніми голову і йди вперед. У майбутнє. Подумай і зроби правильний вибір. Вибір між страхом і свободою, між правом і безправ’ям. Шлях у тисячу миль починається з першого кроку. Переконаний, що інші ставитимуть тебе за приклад. Впевнений, що твоя сім’я буде пишатися тобою, та й ти подивишся сам на себе з повагою.

4. Що потім? Не підтримуй злочинного режиму. Поговори зі своїми друзями. Поясни, що я тобі постарався донести. Можеш відправити їм мій пост. Звернися в свій університет — поговори з ректором, попроси його висловити підтримку опору. Вийди до Дюка в Одесі — там збираються люди кожного вечора, щоб висловити свій протест діючому режиму і підтримати опір. Подумай, що ти можеш зробити ще. Поділися зі мною — постараюся робити те ж у Києві.

Якщо у тебе будуть якісь питання, запитуй — розповім, що реально відбувається в Києві. Сподіваюся, ти запросиш в Одесу, в моє улюблене і рідне місто, яке буде звільнене від загарбників.

З повагою до твого вибору,

одесит Владька.