— Шляхи до перемоги незбагненні, — сказав Герой Радянського Союзу Михайло Авдєєв, коли ми йшли від Літературного музею до оперного театру. — Завжди, коли бачу цю будівлю, навіть на фотографіях, — у мене холоне під серцем. Адже з нею пов’язані два моїх «хрещення» — у серпні сорок першого та в квітні сорок четвертого...

Михайло Васильович заправив біле пасмо волосся під генеральський кашкет, поглядаючи на рідкі хмари над містом, і продовжив:

— Нам, винищувачам, доводилося прикривати сороковий авіаполк під командуванням капітана А. Цурцумія. І поки в районі Одеси діяла авіація королівської Румунії, особливих турбот не було. Але коли ми почали частіше зустрічатися з досвідченими льотчиками восьмого корпусу люфтваффе, мусіли серйозніше подумати про безпеку наших підопічних. Ще б пак — командиром корпусу був відомий ас, улюбленець Гітлера генерал фон Ріхтгофен. Це під його командуванням легіон «Кондор» чинив розбій у небі республіканської Іспанії. За свідченням фельдмаршала Манштейна, він був кращим з авіаційних командирів у Другій світовій війні, а його корпус — найпотужнішим з’єднанням німецьких військово-повітряних сил. Але про мій повітряний бій з самим Ріхтгофеном — потім. А поки...

В одному з польотів на прикриття мотор мого літака зламався і довелося сісти у шестаковців. Лев Львович відразу ж наказав надати негайну допомогу. І вона була надана. Під час вильоту я затягнув розворот, щоб хоч краєчком ока подивитися на Одесу й, особливо, на оперний театр, мою давню слабкість... Висота сто п’ятдесят. Вулиці та площі — як на долоні. Попереду за курсом — яскрава смужка моря та свічка Воронцовського маяка. Й ось він — оперний театр. Ну, гадаю, секунда — і поверну в бік моря.

І раптом стіна вогню піднялася переді мною. Різко кидаю літак на праве крило і, майже притискуючись до дахів, пролітаю паркову зону. Потім, уже над морем, разом з веденим оглядаємо літаки. Побачили багато прямих влучень, але, на щастя, особливих пошко-джень не було. Лише на аеродромі, розглядаючи карту, вгледіли ледве помітну позначку-риску, за яку заборонялося перелітати навіть своїм літаком. Особливо на малій висоті, адже зенітникам у такому випадку дуже важко встановити приналежність літака. Ось вони на всякий випадок і відкрили вогонь, щоб потім не було пізно.

«Ну що ж, — сказав комполку, — вважайте, що це був гарячий одеський поцілунок. Не будете надалі розпускати руки, тобто крила, коли вона це забороняє...» А мені, з одного боку, було образливо, що отримав від своїх, а з іншого — радісно: надійно охороняється Одеса...

Угорі над нами, гублячись у білявій синяві неба, вився тонкий інверсійний слід. Провівши його поглядом, Михайло Васильович продовжив розповідь:

— Друга моя зустріч з оперним відбулася під час Одеської наступальної операції, що почалася 26 березня. А перед цим стало відомо, що деякі пости і пункти спостереження та наведення ворожої авіації розташовані серед одеських кварталів і знищити їх дуже важко. Адже бомбувати їх — це означає піддавати небезпеці мирне населення, та й багато споруд, що мають велику цінність.

Один з таких постів був розташований на даху оперного театру. Пізніше я дізнався, що його повинні були ліквідувати підпільники. Але вони з цим не впоралися: надто вже сильною була охорона. А пост цей потрібно було будь-якою ціною якщо не знищити, то хоч б придушити на час штурму міста.

Вибір упав на мене. Провели аерофотозйомку міста, розробили план. Виявилося, що найзручніший шлях до оперного театру (звичайно, на бриючому польоті) пролягає з боку вокзалу — антенне поле на фоні неба видно дуже чітко, і його можна зрізати кулеметно-гарматним вогнем.

«Але якщо в прицілі вписуватиметься дах театру, вирішуйте за обставинами, — сказав у телефонній розмові зі мною командуючий Чорноморським флотом адмірал П.С. Октябрський. — Не дай Боже, вам промахнутися та вцілити у фасад споруди. Слави Герострата Чорноморському флоту не потрібно. За найменшого сумніву — додому».

Увечері перелетів на аеродром під Херсоном. Другого дня в розрахований час взяв курс на Одесу. Серце весь час холонуло від однієї і тієї ж думки. Театр, напевне, був замінований фашистами і головна небезпека полягала в тому, що міг здетонувати снаряд. Але флотські сапери запевнили, що коли зачеплю лише антену — все обійдеться.

Й ось — вулиця, що веде прямо до театру. Майже торкаючись верхів’я ще безлистих дерев, витримую напрямок. Ловлю у приціл тоненькі, неначе сірнички, антени. Час. Натискую гашетки. Сніп вогню виривається з усіх стволів бортової гармати. Мить — і я пролітаю над дахом оперного. Небо заповнене спалахами гарматних та кулеметних трас. А в моєму мозку — слова начальника розвідки: «Лише один захід. Інакше фріци зроблять з твого літака сито».

Але пам’ятав я і слова Октябрського: «Діяти за обставиною, за своїм рішенням». Низько, в правому віражі, проходжу над пляжами та ризикую на другий захід. Але не для атаки, а для контрольної зйомки. Це була ідея нашого начальника штабу: взяти із собою фотоапарат. «Знаю фашистів, — сказав він, — вони після твоєї атаки можуть підпалити театр і винуватими виявимося ми. Пару знімків після атаки — й у нас будуть переконливі докази».

Біля Аркадійської затоки вискакую на берег і роблю навколо театру східну спіраль. Помічаю на його даху біганину обслуги, але ні диму, ні полум’я нема. Клацання, друге — і через Криву Балку виходжу у степ. Під вечір приземлююся на своєму аеродромі і відразу потрапляю в обійми командира полку. «Не вийшов з тебе Герострат», — каже він мені. А я дивлюся і нічого ще не розумію: адже плівка ще в фотоапараті. «За твоєю атакою слідкували підпільники, — пояснив мені начальник розвідки, — вони повідомили в штаб флоту, що все пройшло блискуче».

Потім мені передали товариші, що, почувши ці слова, я впав у кабінеті начальника штабу на кушетку і проспав майже добу. І весь цей час, виявляється, поряд зі мною був лікар. Коли я прокинувся, він запитав мене про самопочуття, і я тоді вперше почув слово «стрес». А коли підійшов до люстерка, щоб поголитися, побачив на своїх скронях сиве волосся, якого ще вчора не було. «Та що про це казати зараз, коли вже вся голова біла, — посміхається генерал. — Головне — не ми, а вільна наша Одеса».