93-я аудиторія філфаку Одеського національного університету імені Іллі Мечникова. Була б вона звичайною, якби на студентів не дивилися з фотографій обличчя людей, що, мов зірки, світили і продовжують світити сьогодні, прикрашаючи літературний небосхил України.

Та ці зірки не тільки світять, вони ще й зігрівають наші серця і душі, живлячи пам’ять живим, нашим рідним українським словом та вчинками своїх літературних героїв. Це Євген Бандуренко та Іван Гайдаєнко, Володимир Іванович та Іван Дузь.

Серед багатьох фотографій дуже виразна одна. Глянув і пригадав — ген-ген, коли ж це було. Одеські письменники проводжають Максима Рильського додому, до Києва. Купе вагона. Максим Тадейович в оточенні трьох наших одеських письменників: Євгена Бандуренка, Івана Гайдаєнка та ще зовсім молодого Володимира Гетьмана. Він, мабуть, тільки-но закінчив філологічний факультет нашого університету.

Читаю лекції студентам, чи проходить у нас семінар, а сам крадькома поглядаю на їхні обличчя, ніби й вони прислухуються до мене, чи не схибив я десь і в чомусь. І наче хочуть спитати, який же Храм сьогодні будуємо в новій Україні…

…За парканом вирувало літо в спекоті липневого дня, а поміж гілками горіха-підлітка, що, здавалося, нещодавно посадив Михайло Циба, гомоніла зграя горобців. Спостерігаючи за їх метушнею, сиділи ми з поетом Миколою Палієнком під розлогими кронами каштанів у затишному дворі будинку Спілки письменників. Микола Олександрович розповідав, як працюється йому над збіркою, присвяченою Тарасові Шевченку.

Я не втримався:

— Та пішли сховаємось кудись від цієї спеки!

— Ніяк не можу, бо чекаю на Володимира Гетьмана, — сказав Микола Олександрович. — Обіцяв принести свою добірку. Доведеться ще трохи почекати.

Із-за шпалери винограду, що густою аркою тоді ще нависала над алеєю, почулося:

— А чого чекати, як я вже тут?

Розговорилися. Мені давно хотілося показати власні переклади його поезій на російську, та все не наважувався. Цього ж разу зі мною була його збірка «Розмова з коханою», і я, відкривши її на 256-й сторінці, рішуче сказав:

— Послухайте!

Микола Палієнко мовчав, гортаючи добірку, що приніс поет, а Володимир Петрович, коли я закінчив, неквапно мовив:

— Так, переклад зроблений сумлінно. Здається, цього вірша ще не перекладали на російську. Але, але, але... — поет глянув на мене з-під лоба і замовк.

Ми з Миколою Олександровичем перезирнулися.

— Не дивуйтеся,— з легкою посмішкою сказав Гетьман, — в цьому «але» моя провина: коли видавалася збірка, «забув» помітити, що це акровірш.

— Та що ви, Володимире Петровичу!— вигукнув Микола Олександрович з притаманною йому емоційністю. Він вихопив із моїх рук книжку і голосно прочитав: «Слава мові Шевченка, слава мові рідній».

— Для мене питання рідної мови завжди було болюче, — продовжував Володимир Петрович. — Ні, хлопці, ніхто і ніколи не давав мені вказівок, про що і як писати. Але коли хотілося мені сказати про нашу рідну мову з піднесенням чи наголосити, що треба її плекати, знати, ставитися до неї, як до живої істоти, то відразу з’являлись літдіячі й пояснювали мені в рецензіях, редакційних висновках, що до рідної мови я маю якийсь хибний ухил. Це все одно, що любити свою рідну матір я повинен так, як цього хочеться іншому, а не мені, її синові. Те саме відбулося з моєю збіркою «Святкую молодість», де був і цей вірш. Гамселили її, бідолашну, тричі на письменницьких зборах. Я тільки Бога молив, щоб ніхто не здогадався, що це акровірш, бо приписали б мені казна-що. Хоча акровірш — це форма знана і, так би мовити, легальна у всіх поетів світу. І в цій збірці, що вийшла у 1981 році, я теж не наважився зробити помітку. Не вгледіли цього й ви, Василю. Ось так рубали наш національний корінь: непомітно, зате відчутно. З усього написаного мною вважаю цей вірш головним у своєму творчому доробку.

Володимир Петрович на хвильку замовк, стежачи за голубом, що гордовито крокував по алеї, і продовжив.

— А в моє життя поезія Кобзаря ввійшла з перших почутих пісень — «Така її доля», «На вгороді коло броду», що співали моя мама з подружкою, такою ж молодою вдовою. Кобзаря особливо любив дядько читати, стоячи на високій дністровській кручі, звідки відкривався безмежний світ. А ми, діти, залюбки слухали молодого вчителя. Взагалі у багатьох хатах нижніх подністровців — мешканців і мого рідного села Маяки та сусіднього Яськи, а також Біляївки, Овідіополя були портрети Кобзаря, які обов’язково прикрашалися рушниками. Добре пам’ятаю, як у літню пору, ще до війни, вечорами збиралися молоді поети на Приморському бульварі в Одесі. Представники різних національностей — Євген Таран, Яків Маренер, Петро Горох, ще десяток можна назвати юнаків, часто змагалися у кращому читанні улюблених поетів, а особливо Шевченка. Теплий вечір. Подих моря — і звучать «Гайдамаки», «Марія»...

— Напишіть про те, що ви щойно розповіли, і додайте в добірку, — запропонував Микола Палієнко. — Спасибі вам за гарні слова про Шевченка.

— А чому це мені спасибі? — спитав Володимир Петрович і додав: — Слава мові Шевченка, слава мові рідній!

Я ж додам від себе: оскільки нелегко зараз не те, що купити, а навіть дістати книжку Володимира Гетьмана, пропоную читачам цього вірша поета. А хто не знає, що таке акровірш, прочитайте перші літери кожного рядка зверху вниз:

Сніг вихрясто упав на каштани,

Ліг на спраглі гілки і затих,

А тоді ж заіскрився, багряний,

В стрімколетних сплетіннях крутих.

А тоді ж заструмів пломенисто,

Можновладно задихав навкруг.

О, живе пурпурове намисто,

Велетенського всесвіту пруг!

І звабливо, і легко, і красно

Шлях веселку стелив мандрівну.

Ебонітове місто преясне

Вогнелико пливло в далину.

Чи й до мене вернулась відрада —

Енергійна, стрімка новизна,

Ніби юність цим давнім парадом

Кожну хвилю проходить хмільна.

А навколо за звабою-плином

Скільки буйних, промінних, як сніг,

Легендарних, залитих карміном,

Арко-дружних пізнання доріг!

Велелюдного вечора ласка,

Арко-дружної стрічі жага,

Многосила оновлення казка —

Огнелика, висока снага.

Вперше місто отак голубино,

Іскрометно відкрилось мені,

Рвійнолетно, по-людськи глибинно

І натхненно — у сніжнім огні.

Дуже дякувать буду до віку,

Ніби знову стою серед піль,

І за казку стрічань огнелику

Й огнелику оцю заметіль.

Як тоді, я і сьогодні схиляю голову і від імені читачів кажу: «Велике Вам спасибі, Володимире Петровичу!»