За 8 тижнів до свого 77-річчя відійшов у вічність широко відомий в Україні поет і політичний діяч Петро Ілліч Осадчук. Мене з ним здружили студентська молодість, Одеський університет імені Мечникова, філологічний факультет альма-матер. Більше ніж півстоліття ми підтримували і товариські, і творчо-професійні стосунки. Виростали наші діти, народжували нам онуків — і це скріплювало нашу єдність, захищало союз в ті періоди, коли його скрепи слабішали. Здається, міг би написати книжку про час і про нас у часі — житті. Після тривалих роздумів я вирішив, що можуть розрадити мене і, дуже сподіваюся, інших людей, які знали і любили Петра, спогади і роздуми про наші одеські семестри — ту незабутню пору.

За початкову п’ятирічку 60-х років минулого століття українське відділення філфаку Одеського університету закінчили півтора десятки майбутніх членів Спілки письменників України.

До Одеси Володимир Базилевський і Валентин Мороз приїхали вчитися з Кіровоградщини, Віталій Березінський, Анатолій Бортняк, Анатолій Колісниченко, Олекса Шеренговий, Володимир Яворівський «десантувалися» з Вінничини, Анатолій Качан і Микола Палієнко — з миколаївського Побужжя, Борис Дерев’янко, Олег Олійників, Володимир Чуйко, Григорій Клочек — з підодеських районів. Я після школи подався на південь — в Одесу, де жили мої двоюрідні сестри. Є ще друга одеська обойма у письменницькій спільноті. Але мова йде про тих, хто пішов до школи одразу по війні, а закінчував її по смерті Сталіна — про ветеранів фронтового дитинства.

Петрові Осадчуку лягала дорога з Городенківського району на Івано-Франківщині до університетів Львова, Чернівців чи Ужгорода. А він на даху вагона поїздом приїхав на одеський вокзал (бо не було грошей на квиток). Певне, усіх нас, селюків, вабив «південний маршрут» і романтикою моря, і фольклорними привабами Одеси. Гравітацію устремлінь Петра визначив приїзд до рідного Острівця у відпустку старшого брата Василя — у ладній формі моряка Чорноморського флоту. Життєве плавання Петра розпочалося влітку 1955 року — першим «портом прописки» став філфак Одеського університету.

Україноцентрична світоглядна крона кожного з нас (принаймні, вищеперелічених) сформувалася в ніби- то космополітичній Одесі. Насправді ж повоєнне місто-порт було втіленням саморегульованої міжнаціональної толеранції. Відбудова знищеного у війну порту, відновлення роботи заводів і фабрик, створення нових виробництв здійснювалися робочим людом, якого бракувало. То була пора великого відтоку сільського населення (починаючи з голодних 1946—1947 років) до міст. Жили у великих «комунах» (по 5—8—12 сімей), у підвалах, на піддашшях, у так званих Сахалінчиках, Бугаївках, Нахалівках, селищах за назвами заводів. На комунальних кухнях, у дворах виникали стихійні «референдуми», спори вирішувалися своїми товариськими і третейськими судами. Люди знаходили спільну мову і злагоду, хоч розмовляли і по-українськи, і по-російськи, а часто-густо й суржиком — специфічно одеським.

В газетних кіосках завжди була наявною повна номенклатура київських видань (переважали україномовні — в усій номенклатурі, з фахово-галузевими включно). Ми були активними читачами періодики. Невеликою зграйкою полюбляли навідувати привітного кіоскера на розі вулиць Дерибасівської та Карла Маркса. Той чи не кожного покупця зустрічав слоганом: «Сегодня «Правда» — три копейки, «Известия» — две копейки». Театральна акцентуація була на копійках. Ми ж купували «Молодь України», місцеве «Комсомольське плем’я», «Літературну газету» (тепер — «ЛітУкраїна»), «Перець», інші журнали. Кіоскер ніби й не помічав нашу ігнорацію офіціозних видань, а кожному називав вартість купленого в копійках підкреслено по-українськи. Деканат, студком університету послідовно прилучав нас до відвідування театрів — там програмки і двотижневий журнальчик «Театральна Одеса» (з лібретто музично-драматичних вистав) подавалися українською.

Зацікавлено, з гідним подиву педагогічним тактом відкривали наші філологічні уподобання, розкривали творчі чарунки викладачі тої пори. Ми потрапили під опіку недавніх фронтовиків Г. А. В’язовського, І. М. Дузя, літературознавців (також з письменницькими квитками), — легендарної Наталі Борисівни Кузякіної, А. В. Недзвідського, М. О. Левченка, колективів мовознавчих кафедр, включно з латиністами, котрі здобули освіту ще в Новоросійському університеті.

Наша вузівська літстудія успішно конкурувала з літературним об’єднанням при одеській письменницькій організації. Хрущовська відлига сприяла нечуваній популярності поетичного слова. Керівництво філологічного факультету започаткувало зустріч з живими класиками української літератури: з Павлом Тичиною, Максимом Рильським, Андрієм Малишком, далі — Михайлом Стельмахом, Олесем Гончарем... Ці масові творчі зустрічі (тепер би сказали врочисті академії) на роки стали трендом рідного університету, по суті — літературною кузнею.

Петро Осадчук дружив з Вікентієм Нечипоруком, який ще студентом став диктором і обличчям новонародженої телестудії — разом з Нелею Харченко.

Вікентій чудово рецитував Єсеніна, Пастернака, молодих тоді Євтушенка і Вознесенського; коли з модуляціями трагізму в голосі, а коли й з концертним форсажем. Петро ж у лірику вкладав більше теплоти, утаємниченості, довірливості.

Я був гостем родини Осадчуків 22 травня нинішнього року. Боже, востаннє спілкувалися в знаменний Шевченківський день, з яким співпадає день народження (в Одесі!) старшого сина Петра Ілліча й Алли Іванівни — Романа. Господар артистично, з виразною сумовитою нотою декламував Кобзареві вогнедишні строфи. І Єсеніна. Як і десятки разів при наших зустрічах. В подальших телефонних контактах (літніх) обдаровував новими власними мініатюрами — сатирико-гумористичного змісту. Його серце, душа і розум були переповнені болями і тривогами України...

Як жилося посполитому студентству в одеських гуртожитках? Голоднувато. У вересні усіх «стройових» — хлопців і дівчат — відправляли в Іванівський чи Роздільнянський райони збирати кукурудзу, помідори. Там знаменито годували роботящих вихідців з української глибинки найкращі куховарки. Отже — мав кожен економію розміром у місячну стипендію. А вже з листопада-грудня і по весну неледащі, витривалі ходили у нічні зміни розвантажувати в порту морські судна, а на станції Одеса-Товарна — вагони. Дружно ходили в кіно і до театрів, регулярно — до книгарень: запасалися направду дешевими за ціною збірками поезій — зокрема й дебютними покоління шестидесятників, 4-томним перевиданням «дореволюційного» словника Грінченка. Толя Бортняк зачитувався ним щовечора, раз-по-раз кличучи до столу Гришу Шендрика, Осадчука, Вітю Мороза: «Яке ж запашне слівце, хлопці!», «Послухайте речення з Куліша (Костомарова, Кухаренка, Мордовцева, Номиса), яких натоді ще не було в навчальних програмах)».

А яким магнетизмом охоплювала звукодинаміка одеських вулиць, особливо у центрі. Заводські гудки перегукуються з гудками пароплавів і буксирів. Жарти з Молдаванки, Пересипу, з округи Нового базару, Старокінного ринку та ще й «Привозу» — non-stop у трамваях і тролейбусах. Тут чи там раптом в пішохідній аритмії жіноцтво самохіть підбирає крок, повертає роз’яснілі очі та личка на звуки духового оркестру: з-за рогу виходять з піснею в тренованому строю колони курсантів — чи то вищої морехідки, чи іншого морського закладу: прямують з екіпажів (читайте: гуртожитків) до навчальних корпусів. Тоді ще місто не було окуповане навалою авто, вуличний пейзаж був олюднений, не знеособлений резерватом пішохідних боковин і негативною енергетикою нинішніх бігбордів.

Петро поринув у поетично-мариністичну Одесу коли ще студентом після лікарні й операції жив у співкурсника Юлія Мазура, батько котрого працював черговим доглядачем на Воронцовському маяку. Чи тоді, коли на борту туристичного теплохода «Аджигол» відправився до болгарської Варни — і зустрівся під час плавби зі студенткою Аллою Свершок, батьки якої жили у селі Ставковому неподалік від Одеси.

З Одеси до Києва Петро поїхав з дружиною Аллою і першим сином Романком, з дебютною збірочкою віршів. Мав чудову філологічну освіту, сформувавшись у колі друзів і однодумців як людина гуманістичного світогляду і патріот. При подальших зустрічах у нас виникали короткі дискусії щодо мого з Борисом Дерев’янком небажання перебиратися до столиці на Дніпрі (а така можливість нам з редактором «Вечерней Одессы» випадала кілька разів). Диспути філософські за змістом, не конроверсійні.

Петра Осадчука поховали в Києві. Борис Дерев’янко, Юлій Мазур, Вікентій Нечипорук, як і нефілолог Борис Нечерда — на цвинтарях Одеси. Кожен з цих українців міг би повторити як заповіт слова Платона Воронька «Якби мене більше на світі було...». Ростуть, живуть діти з онуками. Залишились книги, підшивки газет, записи теле- і радіопередач. Не меркне живодайне вогнище пам’яті про нашу одеську молодість.

Віриться, що на білому світі українці Осадчуки пребудуть!

Одеса — Київ — Одеса