Виборча кампанія, вибори до Верховної Ради восьмого скликання та пов’язані з цим хвилювання підходять до кінця. На порядку денному — формування парламентської більшості, призначення прем’єр-міністра та уряду України — сюжети не менш напружені, ніж вибори, й більш значущі для нашої держави.

Арифметика

поступається алгебрі

Прояснився розклад сил у Верховній Раді, й арифметика поступається місцем алгебрі. Завойовані місця у парламенті треба конвертувати в реальну владу. У чинній Конституції України повноваження Президента та Кабінету Міністрів виписані нечітко і перетинаються. Відтак боротьба глави держави і прем’єр-міністра за владне домінування закладена в основах. Її не можна уникнути. Можна тільки ввести в певні рамки, пом’якшити чи посилити.

Кошмаром української політики свого часу стало протистояння президента Ющенка і прем’єра Тимошенко. Особисті характеристики опонентів зіграли, звичайно, роль, але визначальним фактором стала відсутність правил гри і надійного арбітра, яким у «битві титанів» не міг бути ні розділений парламент, ні далекий від незалежності суд.

Судова влада, на жаль, залишається такою ж сервільною, як раніше, і вся надія на Верховну Раду восьмого скликання. Але надія слабка саме через розклад сил. При цьому треба враховувати, що «пропрезидентські» і «пропрем’єрські» сили не склалися спонтанно, як під час Помаранчевої революції. Вони організувалися, коли в революційний уряд 2014-го відмовилася увійти партія «УДАР».

Колишні члени цієї партії, її активні функціонери, становитимуть значну частину фракції Блоку Петра Порошенка. Їх погляди на майбутнє країни збігаються (і це не дивно) з поглядами глави держави, але істотно розходяться з поглядами тих, хто після лютневої революції захопив владу в свої руки і всіма доступними засобами рятував державу, що гинула.

«Рятувальники» здебільшого згрупувалися навколо «Народного фронту», здобули, як партія, перемогу на парламентських виборах і хочуть продовжувати свою справу. Партія-переможець вважає, що вотум довіри від виборців дає право на ініціативу створення коаліції в парламенті і на головну роль у формуванні уряду.

Але ці міркування побудовані на піску: за приблизними підрахунками, у Верховній Раді восьмого скликання фракція Блоку Петра Порошенка (разом з обраними по округах) отримає в парламенті на 55 місць більше, ніж фракція «Народного фронту». Змішана пропорційно-мажоритарна система в черговий раз поставила все з ніг на голову.

Для «фронтовиків», однак, ситуація не безнадійна. Без другої за чисельністю фракції про парламентську більшість не може бути й мови. При цьому авторитет Яценюка як управлінця в критичних ситуаціях надзвичайно високий. А ситуація в країні настільки серйозна, що навіть противники Арсенія Петровича побоюються передавати віжки в інші руки.

Глава держави, треба думати, все це враховує. А «боротьба титанів» на стадії формування коаліції носить не гострий, а показовий характер. Право на прем’єрство лідера «Народного фронту» президент не заперечує, але хоче одночасно показати, хто в домі господар. У цьому суть «протистояння» і відмінності двох проектів коаліційної угоди.

Можна, зрозуміло, зайнятися «виловлюванням бліх», вишукуючи у документах нестикування, доводячи на їх основі, що Петро Олек-сійович має намір загарбати всю владу в країні в свої руки. Або прийти до висновку, що Арсеній Петрович збирається позбавити Банкову впливу на політичний процес. Але це спекуляції, не більше. Протиріччя між поглядами Президента і поглядами глави уряду, звичайно, є, але протиріччя в прикладній політиці, якщо й виявляться, то не скоро. І будуть залежати не від тексту, погодженого парламентськими фракціями.

І знову

арифметика

Спроби формалізувати парламентську більшість, включити її в президентську вертикаль або підпорядкувати жорсткій внутрішній дисципліні робили всі президенти і голови Верховної Ради. І нікому досі не вдалося. Керована демо-кратія, слава Богу, поки що не перейшла через російсько-український кордон.

Але від загальних положень час перейти до подробиць. Хоча б припустити, хто, крім двох великих фракцій, складе парламентську більшість. Вже зрозуміло, що навіть разом із ситуативними союзниками ця більшість не дотягне до конституційної — трьохсот депутатів. І навіть з більшістю абсолютною — 226 багнетів — будуть проблеми. В парламентську коаліцію, крім «президентської» (поки що 137 мандатів) та «прем’єрської» (орієнтовно 82 мандати) сил, необхідно залучити щонайменше ще одну фракцію.

За чисельністю найзручнішою (33 депутати) є фракція партії «Самопоміч». Але у неофітів наразі занадто висока моральна планка. На компроміси з окремих питань (таких, як зняття депутатської недоторканності, формами боротьби з корупцією і реформування судової системи) вони можуть не піти. І поставити долю коаліції під загрозу.

Значно привабливішим в якості третього партнера (в сенсі керованості і готовності до компромісів) виглядає майбутня фракція Радикальної партії Ляшка (орієнтовно 22 депутати), а депутати від «Батьківщини» (18), що пройшли в парламент, як найдосвідченіші і схильні до політичних комбінацій — взагалі подарунок.

Тому, з великою ймовірністю, парламентську більшість (за президентською версією) складуть чотири із шести сил, що пройшли у парламент: Блок Петра Порошенка, «Народний фронт», Радикальна партія і «Батьківщина», а за прем’єрською версією (Яценюк зацікавлений в моральному компоненті) до цих чотирьох додасться «Самопоміч», мажоритарники від партії «Свобода» (шестеро) і «Правого сектора» (троє).

Створення ж парламентської більшості відбудеться не в стислі терміни, як сурмить пропаганда, а звичайним, звичним для всіх чином. Із завершенням підрахунку голосів на парламентських виборах, після реєстрації обраних до Верховної Ради депутатів почнуться засідання нового парламенту, і в середині листопада (в кращому випадку) ми про все дізнаємося. Або не дізнаємося, а здогадаємося за результатами.

Чи не здогадаємося, а будемо поставлені перед фактом. Конкурси для заповнення посад, публічні обговорення кандидатур міністрів в устах політиків звучать красиво. Але протягом двадцяти років прозорість при формуванні влади проголошували так часто, що й не згадаєш, хто це пообіцяв першим.