Одеська філія «Інфоксводоканалу» поширила екстрене звернення до одеситів, у якому йдеться про те, що в обласному центрі склалася критична ситуація з оплатою за послуги водопостачання: сума заборгованості за спожиті послуги водопостачання і водовідведення по всіх категоріях абонентів сягнула 200 мільйонів гривень.

Зважаючи на актуальність питань передоплати за електроенергію і реагенти, колектив організації, йдеться у зверненні, робить усе можливе, щоб не допустити відключення водоканалу енергопостачальниками і не залишити Одесу без води, як це, мовляв, уже траплялося в інших містах України. Одним із методів боротьби з боржниками, зазначають в «Інфоксі», комунальники активно практикують відключення злісних неплатників. По якомусь із місцевих телеканалів, згадую, навіть прокручували ролик-пугач відповідного змісту. Лякали-лякали, але на краще, з усього видно, нічого так і не змінилося. Підприємство просить (!) абонентів, йдеться у тому екстреному зверненні, у найкоротший термін оплатити рахунки і погасити борги, щоб місто в якийсь момент не опинилося без води.

Ми не готові навіть уявити, що таке можливе. Кого з нас не дратувало, якщо з крана годину-другу не було чутно жодного звуку? Багато хто вже й не згадає ті часи, коли Одеса отримувала воду лише з шостої ранку і до півночі. Насправді ж місто забезпечується водою цілодобово не так уже й давно. До хорошого звикаєш швидко.

Ось цікаво: чи знають постачальники чи не найважливішої для населення комунальної послуги, так би мовити, в обличчя свого боржника? Хто ці люди? З яких причин нажили борги?

Переконана, навряд. У нас не прийнято працювати зі споживачами. Лякати ж можна таргана віником, але не споживачів. Скажімо, система «кріт» (перекривається каналізація в окремій квартирі, де мешкає злісний неплатник) спрацьовує лишень у новобудовах, де технічно це можливо, а перед нашими п’ятиповерховими «палацами» система-пугач безсила.

До слова сказати, як і безсилі отакі звертання до людей: не переконливо, казенними словами, із жонглюванням цифрою боргу, із залякуванням…

Спрацьовує лише переконання. Знаю, що комунальникам є що нам сказати, але сказати треба так, щоб ми їх почули і зрозуміли ситуацію, погіршення якої — нам усім не на користь. Вода Одесі дається дуже тяжко. Подається вона, якщо хтось не знає, з Біляївки, з Дністра, за 140 кілометрів від обласного центру. Система постачання надзвичайно складна і затратна, як і система очищення спожитої води.

Чи цим люди дуже переймаються? Знаємо, що не в Африці живемо, переконані, що цього добра маємо вдосталь, що його стане і стане надовго.

Насправді — це далеко не так. Дністер — не бездонна бочка, він також має тенденцію до зміління. Із ріки, як і ми, беруть воду держави-сусіди. Беруть, наскільки знаю, не лімітовано, тож можемо опинитися у вкрай складній ситуації, коли нашу долю можуть просто «вибрати». Бутильована, привізна — нас ніяк не врятує.

Ось чому водні запаси вимагають суворого ліку й ощадливого ставлення до себе. Як на державному, так і на місцевому рівнях. На індивідуальному також. Мене чомусь ніхто не закликає заощаджувати воду. А може, я чогось недобачила чи недочула? Найпростіший спосіб економії — встановити лічильники. Щоправда, з цього приводу один розумний чоловік якось сказав: якщо всі споживачі встановлять лічильники, то наші комунальники вмить збанкрутують. Доля правди у тому велика.

Я особисто лише віднедавна плачу винятково за спожите — після встановлення лічильників на гарячу і холодну воду. Самі прилади та їх монтаж обійшлися в копійку, але вигода очевидна: щомісячні рахунки за воду зменшилися у чотири-сім разів! Якби і досі шкодувала гроші на прилади (а це справді клопітно й затратно), то й донині оплачувала б воду, злиту у глибоченні калюжі, які час від часу розливаються перед вікнами після чергового розриву в мережах; за су-сідку, яка має пільги на оплату води, але лічильники зумисне не ставить, бо сама в квартирі не живе, а впустила до хати родину квартирантів, які вихлюпують, скільки хочуть, тоді як хитра сусідка по квитанції платить тільки за себе; за «бізнес» двірнички, яка взяла моду прати людям килими, користуючись водою з підведеної до будинку труби… Може, й ще за щось платила, про що навіть не знала, адже за все, що пішло до споживача по трубі (дійшло чи не дійшло — комунальникам байдуже), розподіляється на господарів квартир, де нема лічильників, порівну.

Відтепер я керую ситуацією і відповідаю сама за себе. Це також дисциплінує і змушує ощадливо ставитися до води.

Хто зрозумів такий розклад — як і я, поставив лічильники, хто й досі економить на них — отримує безбожні рахунки. Звідси і борги. Я так думаю.

Трохи знаюся на рекламі, зокрема на соціальній, тому, подорожуючи, навіть мимохідь, майже автоматично зауважую, де, хто і в який спосіб прагне вплинути на людей.

Спекотний Ейлат, самісінький південь Ізраїлю. Місто живе на опрісненій воді, яка обходиться дуже дорого. Довкруж Ейлата, скільки оком не сягнеш, розкинулися опріснювачі. Вода тут — одна з найдорожчих у світі. Люди економлять, змалечку привчаючи до цього своїх дітей. Але не відмовляють собі ні в басейнах, ні у відкритих душових, які є майже в кожному приватному помешканні. Вони за-ощаджують, поливаючи дерева на своїй вулиці, спущеною завдяки змонтованим унікальним системам, з тих же басейнів водою, за що мають усілякі знижки та пільги. Все продумано, все враховано й зафіксовано.

Не помічала, щоб тамтешні комунальники лякали споживачів «кротами» чи іншими пугачами, а ось пропаганду ощадливості та шанобливого ставлення до національного багатства ведуть постійно, застосовуючи для того усілякі доступні методи і способи впливу. На економію води скерована соціальна реклама: численні плакати і білборди вчать, як розумно її ви-трачати, телебачення транслює ролики відповідного змісту.

Із цікавістю стежила за вуличним дійством: маленькі діти у супроводі своїх батьків (хто пішки, хто у возику, хто на плечах у рідні) йшли колоною центральною вулицею Ейлата, і в кожного в руках була пластикова скляночка з краплиною води. Під палючим сонцем краплинки швидко випаровувалися, тому колона часто зупинялася, щоб у кожній скляночці знову заіскрилася крапля води.

Чи може бути щось переконли-вішим для дітей, ніж усвідомлення, якою цінністю є вода, як легко її втратити і як важливо берегти?!

Колону супроводжувала машина поліції і представники комунальної служби, я так зрозуміла, що місцеві водопостачальники. Вони щось промовляли в гучномовці, роздавали агітки власникам автівок, які дали дорогу колоні та перехожим.

Плакати на тему ощадливості бачила у США, в Туреччині, вже змовчу про Європу, яка живе надзвичайно скромно й економно. Якщо люди на агітаційно-пропагандистську роботу зі споживачами витрачають немалі гроші, то вона, напевно, дає позитивні результати.

А чому доброму навчаться наші діти, які змалечку бачать, як заливає Одесу після чергового розриву якоїсь труби? Як їх після закарбованого у пам’яті переконати у тому, що шанобливе ставлення до води — це чистого ґатунку патріотизм, що вода — це наше спільне багатство, яке треба берегти, а щоб мати її до своїх послуг досхочу і постійно — необхідно сумлінно сплачувати за спожите службам, які, зі свого боку, сумлінно дбають про збереження цього безцінного скарбу?

Як усе просто!