Два тижні — від Різдва до Богоявлення, свята Хрещення Господнього, — у народі називають святками. Після тривалого і суворого посту віруючі отримують можливість, кажучи сучасною мовою, відтягнутися по повній програмі. Невіруючі, як правило, приєднуються до двотижневого розгулу, і жоден мороз не в силах був раніше перешкодити загальному святу. Мороз і зараз не заважає. Заважає війна.

Перевиховання і захист

Війна в Україні не знає ні світських, ні церковних календарів. Вона взагалі не знає правил. Навіть правил війни, якщо такі існують. Те, що відбувається зараз на Донбасі і луною відгукується по всій країні, — за межею розуміння і моральних орієнтирів. Потрібна особлива логіка, щоб укласти в матрицю звірячу агресію, тортури полонених, захоплення заручників, повсякденні вбивства... і бажання вбивць виглядати захисниками «братнього» народу.

З такою логікою мені, як журналісту, доводилося стикатися і рані-ше. Але Сербія, де зі зброєю в руках «захищав православних» мій приятель, була далеко, а приятель став колишнім назавжди. Війна у Придністров’ї розгорілася поруч, і з «захисниками народу від румунських фашистів» вдалося познайомитися ближче. Один з керівників ради трудових колективів у Бендерах пояснював, що «фашистів» (а серед них були його сусіди по будинку) треба перевиховувати, а якщо не вдасться — вбивати повільно, щоб довго мучилися.

Педагогам з народу не вдалося тоді розвернутися. Втрутилися професійні вихователі. Російський генерал Лебедь за сорок хвилин артилерійським вогнем знищив, як сам потім хвалився, близько шестисот ненавчених і погано озброєних молдовських призовників, і придністровський конфлікт, як сказали б зараз, заморозив.

На досвід генерала Лебедя і «миротворців» 14-ї радянської армії в Придністров’ї посилаються, до речі, зараз кремлівські стратеги, пропонуючи зону, захоплену терористами в Донбасі, взяти під повний контроль збройних сил Російської Федерації, організувати там зовнішнє військове управління, а колишніх «захисників народу», особливо ідейних, зачистити методами, виробленими в ході чеченських воєн.

Як бути з цивільним управлінням захоплених територій, у Кремлі не знають досі. На відміну від Придністров’я, де владу ще до війни взяла досвідчена команда Смирнова, на Донбасі кваліфікованих управлінців нема. Ті, що були, частково втекли від терору бойовиків у Київ, частково переїхали на території, контрольовані українською армією.

Були спроби привезти «управдомів». Але досвід показав, що російські гауляйтери не справляються з обов’язками навіть у Криму, де самодіяльність кримінальних мас на порядок нижча за донецьку, а на руках у населення практично нема зброї. Куратори «ДНР» і «ЛНР» змирилися тому з двовладдям, з декоративними «міністерствами» нагорі і повним свавіллям внизу, коли життям, свободою, майном населення розпоряджаються ватажки бандитів.

Ніхто не знав, однак, як далеко бандити зайдуть у справі «захисту братів» і перевиховання за допомогою вбивств, викрадень і тортур. А вони заходили далі й далі. Рахунок непізнаним трупам йшов на сотні, підвали заповнювали викрадені і полонені, а дивом звільнені обміняні на бойовиків українські військові та волонтери показували журналістам сліди знущань і тортур.

Свідчення постраждалих, відеокадри, зняті самими бойовиками, документи ООН, ОБСЄ, міжнародних правозахисних організацій фіксували масові воєнні злочини і злочини проти людяності. А це дуже заважало Кремлю торгуватися з ЄС і подавати агресію як «ідею захисту братнього народу». Звірства слід було терміново облагородити.

Маніяки і борці за ідею

Операція з облагороджування, судячи з усього, почалася ще влітку, коли від керівництва «народними республіками» були усунені їх творці з московською пропискою, такі як Гіркін і Бородай. А у вересні минулого року, після мінських домовленостей, пішла систематична і регулярна зачистка «народних республік» від найлютіших неконтрольованих Росією бандитів.

Те, що операцію проводять синхронно з етапами осіннього перемир’я, — не збіг. Спонтанна стрільба терористичних формувань по українських блокпостах і напади диверсійних груп допомагають агресорові вести переговори і постійно тиснути на українську сторону.

Але буває, що бандити діють врозріз з планами і намагаються вести власну гру. Таку, як вів у Горлівці Безлер (Біс), не просто виховуючи, а намагаючись нагодувати підопічне населення. Або — як «казачі атамани», незадоволені «жидівської владою ЛНР», яка краде у «казаков» гуманітарну допомогу Росії.

Безлера та «атамана» Козіцина нейтралізували і вивезли в Росію спецслужби. Рядових відморозків у разі відкритої непокори куратори позбавляють грошей, а польових командирів, які відкрито виступають за зміну влади в «народних республіках», убивають. Коли вдається, тихо. Коли не вдається — з шумом. За новорічними салютами без належної уваги, наприклад, залишилася одна з найгучніших операцій, яку проти колиш-нього соратника провело керівництво «ЛНР».

Навіть на тлі звичайних для бо-йовиків звірств злочини ватажка терористичної банди «Бетмена» виглядають набором середньовічних жахів. В’язницею, яку утримував цей терорист (45 років, справжнє ім’я, імовірно, Олександр Бєднов), командував його спільник на прізвисько Маніяк. І кличка відповідала роду діяльності. Одна з тюремних камер називалася камерою тортур, а катування ув’язнених (у тому числі випадкових людей) проводилися за допомогою інструментів з польового набору хірурга.

Маніяк і друг його Фобос під телекамеру розповідали про тортури і погрози здерти з людей шкіру. Не тільки із завданням «перевиховання», але і з метою отримати майно. При цьому виродки були ідейними. Як і бійці диверсійно-штурмової розвідувальної групи «Русич», укомплектованої пітерськими нацистами: у перервах між тортурами ув’язнених вони билися з «украми» в ім’я «благородної» мети — відновлення Ро-сійської імперії.

Борців за ідею брати по зброї розстріляли із засідки. Але бригада вбитого Бєднова лише в Луганську налічує більше трьохсот осіб, а на опорній базі в місті Красний Луч їх у кілька разів більше. Скільки ж до зубів озброєних «маніяків» і «бетменів» гуляє на просторах Донбасу, злічити важко. І нам не треба будувати ілюзій, розраховувати на «найпотужнішу в Європі українську армію» або на швидку перемогу.

Простіше (і це робить зараз українське керівництво) по можливості ізолювати заражену територію. Замкнути звірів у лігві і чекати, поки брати перезахистять до смерті один одного.