Слухаючи чергову дурню продажних російських кисельо-вих на догоду цареві російського рейху Володимиру-короткому, що Росія сама виграла Велику Вітчизняну війну, стає ніяково і моторошно. І не заробила собі горба та грижі? А як же братні республіки-сестри? Невже всі зрадники? Та ні! Найбільше зрадників було якраз серед росіян — власовці та інші... Виходить, що Путін хоче вкрасти у мого покійного батька оті гіркі й смертельні солдатські шляхи?..

Ми з матір’ю не воювали, а були під румунами в селі Чорна Чорнянського району на Одещині. Жилося там нам не з медом у чужій хаті, бо перебралися з Бессарабії, — батько служив надстроковиком в авіації. Матір ганяли за 10—12 кілометрів на ту ж прокляту підне-вільну колгоспну норму. Вона тягала на собі мене, півторарічного, сапу, банку з водою, вузлик з їжею. Геть надірватися не давали подруги по неволі. А доблесна радянська армія у цей час тікала від кордону паралельно з біженцями. Йшли у світи без надії і сподівань. Бомбили гітлерівці цивільних так само, як нині росіяни на Донбасі. Цивільні жертви нікому було рахувати. Свідченнями насильницької смерті дітей, матерів, бабів слугували саморобні хрестики, якими позначали невеличкі насипи землі у лісосмугах. Волонтери нас не зустрічали і не розселяли... Населення так само люб’язно приймало під дах, ділилося останньою картоплиною, малаєм (кукурудзяний хліб, гарячий — їстівний), головкою часнику чи цибулиною. Кура-ряба ховалася від загарбників. Ми все те приймали вдячно і не протестували, що в селянській хаті нема води, вбиральні та газу. Воду носили здалеку, регулярно купалися в кориті, ходили збирати курай, корінці від соняхів та кукурудзи, крали солому і палили в українській печі. Потім покотом лягали на тепле спати. Якщо в посадках знаходили сухостій, то було маленьке свято тепла. І так довгих шість років, бо не краще жили і в голодні 1946-й і 1947-й.

Нині у кожному селі, й не лише нашого району, пустують хати — свідки злодійської політики останніх трьох президентів. Заходь, людино добра, обживай, а ні — купуй за кілька сот дерев’яних. Ні! Всі рвуться до Києва, Львова, бо там працюють нічні розважальні заклади. Допиваються до того, що шпурляють одне в одного гранатами. Кажуть: їм потрібен психолог — румун з нагаєм їм потрібен. Маєш за що жити у великому місті — твоя воля. А ні — дякуй за сільську хату, як ми з 1941-го по грудень 1945-го. Онук мій, курсант військово-морської академії, за квартиру платить, як усі...

Щодо російських вояк. Батько мій — по матері українець, тому й у паспорті — українець, а по батькові — німець. Народився у 1915 році в с. Слободзея Кодимського району, в німецькій колонії. У 1941-у служив в армії в Бессарабії, тож з перших годин утікав з радянськими військами на остен. Він не вмів фантазувати. З батькових, після солдатської чарки, розповідей дізнався, як його та ще кількасот тисяч Мехліс та Хрущов здали під Харковим. Потім Олесь Гончар у романі «Людина та зброя» підтвердив ту трагедію. Одна гвинтівка на 10 солдатів, а в батька — ополоник. У Дніпропетровську батько вискочив з колони військовополонених, а підпільники накинули йому пальто на плечі... Довгий шлях з такими ж утікачами кукурудзами Дніпропетровщини назустріч регулярним військам.

— Батьку, чому не сказав, що напівнімець?

— Нащо мені чужа земля? Якщо батько приїхав в Україну, то вона краща за Німеччину...

Далі — Сталінград. Солдатська медаль «За відвагу» й особиста подяка від Жукова кухареві, який поповзки від снайперів годував один будинок захисників, як нині Донецький аеропорт. І зворотний шлях з українським фронтом. Якщо взяти роман Олеся Гончара «Прапороносці», то образ кухаря Гриші один до одного написаний з батька. Як і його шлях: Альпи, Угорщина — криваве озеро Балатон з другою подякою від Жукова, Злата Прага... То виходить, що й він воював за мене, а не лише п’ять дружининих дядьків-напівбілорусів з Омської області...

Свого часу я потинявся по величезних напівпустих просторах Союзу. У Прибалтиці — повно родичів, у Кіровабаді (Гянжа нині) закінчив школу авіаційних механіків, у Новосибірську втратив сина-лейтенанта, направився в Чабанку, був приписаний у Підмосков’ї, на Сходні (дядько, напівнімець з Одещини, працював у Хімках на фірмі українця Корольова), Коломия, Овруч на Житомирщині, Крим, Павлодар... і роки в ОДУ і т.д., тож бачив повно отих вічно п’яних російських бражників та біоміцинщиків з піснею «Червонєц в рукє й нє шукай вєчорамі»... Сам полюбляю хороше кримське, шабське вино (коньяк нині не по кишені), добрий самогон з одеських Черемушків, але допитися до такого ступеня, щоб сатана Путін став ріднішим від батька, — Боже, мене вбережи і відведи від такої дурі!

Нема вже батьків, але хай моя згадка постане перед ними. Живемо не хлібом єдиним, а Україною!

Борис ДРАЇМ.

м. Ананьїв.

Від редакції. Колектив «Чорноморських новин» щиро вітає колегу і давнього автора нашого газети, члена Національної спілки журналістів України Бориса Борисовича Драїма зі славним 75-літтям!

Прекрасний вік, сповнений досвідом та мудрістю, вік, коли, як ви пишете в одному зі своїх віршів, «Одцвітають гречки, Мед ще більш настояний...». Нехай же той, настояний нектар, зберігає молодість вашої душі ще не одне десятиліття, на радість вашим рідним і близьким та читачам-шанувальникам вашого поетичного і журналістського таланту.