Своїми оцінками загальних тенденцій виборчих процесів в Україні директор фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва Ірина Бекешкіна поділилася в розмові з кореспондентом «Укрінформу» (http://www.ukrinform.ua).

— Пані Ірино, нинішні вибори до органів місцевого самоврядування — це вже які за ліком, у яких ви берете участь як соціолог?

— Як соціолог я брала участь у всіх виборах часів незалежної України. Першим був референдум за незалежність 1 грудня 1991 року. Була членом соціологічної групи у комісії з підготовки проведення цього референдуму. До речі, тоді у наших керманичів були сумніви, чи проголосують українці за незалежність, хоча соціологи переконували, що все буде гаразд і підтримка незалежності є навіть у таких регіонах, як Крим. Чому були сумніви? Думаю, через те, що на референдумі у березні 1991 року українці проголосували за збереження Радянського Союзу. Так, оновленого СРСР, у складі незалежних, вільних, суверенних там і всяке інше бла-бла-бла, але ж проголосували. Не так багато часу минуло.

— І які ж, на вашу думку, загальні тенденції, загальні висновки з українських виборів останніх двох десятиліть?

— В Україні вибори завжди були різними. Загальні тенденції? У нас досі нема стабільної партійної системи. З політичних партій, які здобували депутатські мандати на перших партійних виборах у 1998 році, вже просто нікого не залишилося. Вони зникли. Останніми — комуністи. Далі, у нас вибори завжди були змагальними. Причому, на всіх парламентських (маю на увазі партійну складову) і президентських виборах перемагала опозиція. Виняток — президентські вибори 1999 року, друга каденція Кучми, коли вдалося вивести у другий тур комуніста Симоненка. На всіх інших, повторю, перемагала опозиція. Вибори завжди нагадували такий собі аукціон обіцянок. Голосували за тих, котрі обіцяли дати більше. Обіцяли, але дати не могли — об’єктивно не могли, навіть якби щиро цього хотіли. Народ розчаровувався — і наступного разу голосував за опозицію. Потім — знову розчарування і знову голосування вже за наступну опозицію.

— Колись же це мусить закінчитися — голосування за нездійсненні обіцянки?

— Я сподіваюся! Скажімо, дуже порадувало те, що на цих місцевих виборах кияни практично повністю проігнорували захмарні обіцянки Думчева і його «Руху за реформи».

— Ви кажете, що на парламентських виборах завжди перемагала опозиція. Однак чому після цього чинна влада утримувала свої позиції?

— Для цього були мажоритарні округи. Абсолютна більшість депутатів-мажоритарників завжди приєднується до тих, у кого влада. З їх допомогою президент формував Верховну Раду під себе. На парламентських виборах 2012 року сумарний результат опозиційних партій був вищим за результат Партії регіонів, навіть спільно з комуністами, однак за рахунок мажоритарників Янукович і Партія регіонів утримували більшість у Верховній Раді.

— Виходить, президентська форма правління в Україні заважає сформувати владу тим політичним силам, які здобувають більшість симпатій на виборах?

— Спроби утвердити порядок, за яким президента обирали б у парламенті, і він, таким чином, мав би переважно презентаційні функції, у нас були. Але дуже важко провести такі зміни, якщо 80—85% виборців проти цього й хочуть обирати президента всенародно і з величезними повноваженнями. А при демо-кратії не можна робити того, чого не хоче така переважна більшість виборців.

— Ви вважаєте, що в Україні — демократія?

— При всіх недоліках — так. У нас країна з недосконалою демократією. Напівдемократія.

— Таке може бути — напівдемо-кратія?

— Може, безумовно. Це називають «гібридний режим». Різною мірою різні елементи демократії сполучаються. Наша головна проблема — це проблема демократії в бідній країні. Україна зараз, на жаль, бідна країна, навіть якщо порівняти з Польщею. Ми цього до кінця не усвідомлюємо. А у бідній країні закономірно процвітає популізм. Загалом, популізм існує в усіх демо-кратичних країнах, бо треба перемагати на виборах, отже — треба обіцяти. Інша справа, що в заможній країні, де існує сильний середній клас, обіцянки інші. Середньому класу не треба обіцяти, скажімо, субсидії чи інші соціальні виплати.

— Як місцеві вибори 25 жовтня вплинули на політичну ситуацію в країні?

— Важко сказати. По-різному. Є безумовний позитив, що монополії спадкоємців Партії регіонів у східних і південних регіонах вже нема. Є подекуди більшість, але монополії нема. Причому, це робота суспільства, а не наслідок якихось цілеспрямованих зусиль влади. Суспільство стало більш, я б

не сказала, свідомим — воно стало більш нетерпимим. Бачимо наростання активності людей. А ця активність буває і позитивною, і негативною. Позитив — діяльність молодих активістів, волонтерів й інших подібних категорій людей. Негатив — активність радикалів. Граната, кинута 31 серпня, — це вже, зрозуміло, за межею допустимого. А з іншого боку — люди втомлюються. Втома веде до апатії. Тому бачимо і наростання апатії та пасивності. Наростає активність меншості і пасивність більшості. Звідси — низька явка на минулих виборах.

— До чого це може призвести?

— Це вже залежить від політиків.

— Якщо більшість впадає в апатію, чи не виникне у влади спокуса придушити силою активність меншості?

— Не буде цього. Сила не на боці влади. Радикалів може підтримати і якась частина пасивних, по ситуації. Не вийде. Спробував Янукович — і що? Коли дійшло до стрілянини, то навіть «беркутівці» все покинули і пішли. Чого Янукович утік? Вони його кинули, не захотіли захищати до кінця. Хто буде вв’язуватися на боці влади проти народу? Це нереально. Репресії нереальні в нашому суспільстві.

— Як розцінюєте тиск на «Свободу» у зв’язку з подіями 31 серпня?

— Це дурість. Не думайте, що там у владі на посадах усі розумні люди. Позитивного результату це їм не дасть.

— Цей тиск можна вважати причиною відносного успіху «Свободи» на виборах 25 жовтня?

— Можливо, але не головною. Головне — низька явка. У «Свободи» — свій виборець, який обов’язково ходить на вибори, навіть їде на місце реєстрації, якщо працює далеко від дому, і голосує. Якби явка була вища, то «свободівський» електорат розчинився б, а низька явка збільшила відсоток голосів за «Свободу». Було б, скажімо, 7%, а не 10%. А звинувачення «Свободи» тільки ще більше мобі-лізувало їхній електорат.

— Останні місцеві вибори — це крок у якому напрямку?

— Крок уперед, але у цьому кроці є низка небезпек, пов’язаних з процесом децентралізації. Там, де сильні громади і проукраїнська реформістська місцева влада, децентралізація дасть дуже багато позитиву. Там, де відбувся реванш старих політичних сил, є певна загроза виникнення чи, точніше, продовження існування напівфеодальних анклавів, як це було з Донбасом, який, по суті, віддали «на годування» олігархічному клану.

— Але ж тоді децентралізація — це розкол країни?

— Не обов’язково. Наші олігархи все-таки не ідіоти. Вони розуміють: не буде України — не буде і їх. Тому є все-таки певна межа, яку вони переходити не будуть.

— Але на Донбасі перейшли ж?

— Так, там олігархи загралися. Вони ж там починали. Після падіння Януковича добивалися певної неформальної автономії. Але вийшло з-під контролю, Росія втрутилася. Тепер вони будуть обережніші. Ахметов й інші теж дуже багато втратили на Донбасі. Тому з проросійськими настроями більше гратися не будуть, проте намагання побудувати феодалізм в окремо взятому регіоні будуть. Тому треба підтримувати громадянське суспільство — це головне. Ось у Маріуполі, хоч як мало там було громадянських активістів, а вони добилися свого.

— І що їм за це тепер буде?

— Нічого. Не наважаться.