21 листопада Україна відзначила День Гідності та Свободи. Напередодні в Одеському обласному центрі української культури (ООЦУК) відбувся вечір пам’яті «Герої не вмирають», присвячений Героям Небесної Сотні. Захід проходив під егідою управління культури і туризму, національностей та релігій ОДА.

Організатори вечора запропонували присутнім музикально-літературну композицію, підкріплену відео-сюжетом про трагічні події під час Євромайдану, підготовленим співробітниками «Радіо Свобода». Концертна програма складалася як з популярних, так і не часто чутих українських пісень у прекрасному виконанні артистів ООЦУК, зокрема, відомого молодіжного жіночого хору «Оріана» (художній керівник і диригент Галина Шпак). У їх репертуарі такі пісні, як духовний гімн «Молитва за Україну», «Вітре буйний» (а капела), «Палає Київ у вогні» та інші. Коли виступає цей колектив, то сцена здається затісною, а зал — непропорційно малим. Таке мистецтво потребує ширшого сценічного простору. Проникливо й артистично декламував вірші Володимир Прусицький (він подає великі надії як читець). У кожному творі юний артист брав вірну інтонацію («А вам також болить за Україну?», «Мамочко, вибач за чорну хустину…»). У той момент на моніторі можна було бачити благородний образ учасника Євромайдану Сергія Нігояна, вірменина за походженням, який читає «Кавказ» Тараса Шевченка. Він став однією з перших жертв під час розстрілів у День Соборності 22 січня 2014 року. Сильне враження, особливо в контексті трагічних подій Євромайдану, справила сумна лемківська пісня «Пливе кача» у музичному супроводі баяна і гітари.

Майдан робили не політики…

На вечір пам’яті були запрошені відомі громадські діячі — учасники Революції Гідності. Це й організатори та чільні учасники одеського Євромайдану Олексій Чорний, Надія Яшан, Сергій Гуцалюк, Сергій Барський, Олексій Губський, Автомайдану — Олександр Хмарський.

Лейтмотив емоційного виступу Олексія Чорного, учасника київського Майдану й одного з організаторів одеського Євромайдану, — тривога за майбутнє України, за обстоювання і послідовне втілення ідеалів Революції Гідності. Як безпосередній учасник він висловив своє особисте ставлення до згаданих подій:

— Те, що новий Майдан неминучий, стало зрозумілим ще за рік до подій 2013 року, коли Янукович почав «закручувати гайки», коли відбувся перший похід на «Межигір’я» і заарештували наших активістів, — сказав Олексій. — Великі сподівання молодь покладала на підписання Угоди про асоціацію України з ЄС, але коли Азаров оголосив, що це підписання не відбудеться, у мене особисто був колапс — здавалося, що ще років з п’ятдесят ми такими ж і залишимося. Не було б Євромайдану, якби не було Майдану 2004 року, який був іншим — життєрадісним і без жертв. Тоді приблизно рік в обігу були такі слова, як «ідеали Майдану», «цінності Майдану». Сьогодні лякає повтор тієї ситуації, коли політики постійно говорили про Майдан, але при цьому нічого не робили, чим його спаплюжили. Є побоювання, що рік-два теперішні політики говоритимуть про Революцію Гідності, демонструватимуть в обладміністраціях портрети героїв Небесної Сотні, а по-тім про них забудуть. Хоча насправ-ді не політики ініціювали останній Майдан.

Олексій Чорний також нагадав про дві фази Майдану: Євромайдан і виступ проти встановлення в Україні диктатури. «Спочатку люди ратували за те, щоб Україна стала частиною європейської спільноти, щоб була підписана асоціація (21—29 листопада. — В.К.). «Нагадаю, що коли о 4-й ранку

(30 листопада. — В.К.) на Хрещатику сталося жорстоке побиття й розгін учасників Євромайдану, то так звана опозиція закликала молодь розійтися. До обіду політики не знали, що робити і що казати. Наступного дня поступово люди почали підходити на Михайлівську площу, серед них — кілька депутатів. На третю годину нас зібралося близько 50 тисяч, і лише тоді, коли стало безпечно, з’явилися полі-тики й, фактично, захопили сцену в активістів... Майдан робили не полі-тики, бо люди вийшли боронити своє право на свободу, і якщо ця влада робитиме такі самі кроки, як попередня, то, за потреби, ми знову вийдемо на протести, бо це наша країна і нам обирати, якою їй бути», — наголосив Олексій Чорний.

Своїми спогадами про Євромайдан, мотивацію власної участі у ньому поділилася відомий громадський діяч Надія Яшан.

— Коли ми зрозуміли, як уже сказав Олексій, що Янукович не збирається вести Україну в Європу, ми замислилися, як реагувати на це, адже в Одесі проживає багато патріотів й Одеса — це, безумовно, українське місто, — зазначила вона. — Потрібно було розвіювати існуючі стереотипи, адже незалежно від того, якою мовою ми розмовляємо, ми хочемо, щоб Україна була вільною, самостійною, європейською і процвітаючою державою. Стихійно організувався оргкомітет з підтримки Євромайдану, і ми прибули до Києва 24 листопада, коли відбулися перші наймасовіші протести. Не те що політики не вірили, ми самі не вірили, що нас збереться так багато, бо скільки вже було розчарувань і переконання в бездіяльності влади! Надалі наші лави зростали стрімкіше. Ті люди, які були зі мною на Майдані і які присутні в цій аудиторії, стали мені як рідні. Для мене найбільше щастя, що зараз бачу їх живими. Іншим не так поталанило: вони втратили найцінніше, що мали, — життя. Дуже не хочеться, щоб мої діти колись їхали на Майдан. Можливо, ще у 1991 році мої батьки не відстояли тодішній Майдан, не доборолися, можливо, з комуністами потрібно було інакше чинити. Сьогодні ми бачимо ці помилки. Ті, хто залишився живим, хто боровся і продовжує боротися, має усвідомлювати, що не маємо права стояти осторонь, бо за це заплачено дорогою ціною. Ми залишилися, щоб розбудовувати Україну надалі. Я пишаюся тими хлопцями, які сьогодні захищають нашу країну на сході, мені болить за Україну, і я горда тим, що у нас такий сильний народ».

Надія Яшан наголосила на тому, що День Гідності та Свободи не є великим святом чи днем жалоби, а є тим днем, коли Україна голосно заявила світу, куди і як вона має рухатися. На її переконання, Україна значною мірою досягла того, чого прагнула на початку.

Усе сказане спонукає до роздумів. Потрібно визнати, що й одеський євро- та автомайдани багато зробили для утвердження на цих теренах європейських цінностей і перебування Одеси в українській орбіті. Вони, певною мірою, розчистили шлях для вхо-дження в коридори влади представників нової генерації, що послідовно підтримує принципи демократії й української державності. Їх критична маса, на мою думку, ще недостатня для кардинальних змін у суспільстві, особливо тут, на півдні, але в разі успішної діяльності цих обранців пропорція поступово може змінитися. Якщо брати ширше, то багато що залежить від нашої дипломатії на світовій арені, успішного розв’язання конфлікту на сході, ефективної соці-альної та інформаційної політики. Щодо останньої, то особливо — на місцевих ТРК.