Політична криза, яка триває в Україні більше трьох місяців, виявилася набагато небезпечнішою, ніж вважали раніше. «Сидячи на валізах», міністри не здатні приймати відповідальні рішення, парламент без реальної більшості не в змозі цілеспрямовано приймати закони, а президент без підтримки законодавців і Кабінету Міністрів у парламентсько-президентській республіці, як без рук.

Який сенс у зміні прем’єра?

Цими днями у Порошенка вирвалося, що якби у нас діяв Основний Закон 1996 року в первісній редакції, кризу давно б здолали. І це правда. У Леоніда Кучми й у Віктора Януковича не було проблем зі звільненням прем’єрів і з впливом на Верховну Раду. Зате виникли проблеми з народом, і це в обох випадках призвело до Майданів.

Нинішня криза, однак, не переддень, а продовження революції, один з етапів її розвитку. Коли радикальні гасла, проголошені після втечі Януковича два роки тому, наштовхнулися на опір в особі української еліти, коли програма реформ, виписана в коаліційній угоді 2014 року, залишилася в основному на папері, це не могло не позначитися на вищих органах влади.

Парламент, уряд і президент опинилися перед лицем непримиренних протиріч. І впали в ступор. Продовжувати «йти в Європу», жити по-новому, будувати сучасну демократичну державу означало для тих, хто прийшов до влади на хвилі революції, підписати собі вирок. Верховенство права і ручний контроль за фінансовими потоками принципово несумісні. Але подивімося правді в очі: цей контроль і є змістом метушні біля крісла прем’єр-міністра України і навколо формування «нової коаліції» у Верховній Раді.

Про яку нову коаліцію може йти мова, якщо колода парламентських карт краплена, а більшість депутатів (не хочеться вживати слово «народних») прив’язана до інтересів фінансово-промислових груп (у просторіччі — олігархів)? Якщо у засобах масової інформації відкрито обговорюються підсумки переговорів щодо розширення парламентської більшості і формування Кабі-нету Міністрів між двома «револю-ціонерами» — Ігорем Валерійовичем Коломойським, який спеціально прилетів з Швейцарії, та Петром Олексійовичем Порошенком?

Вимога негайної відставки прем’єр-міністра та обговорення кандидатур на його місце (хоча до вересня прем’єр та уряд зберігають процедурний імунітет) нагадують театр абсурду. Претензії до курсу Арсенія Яценюка та фінансового блоку уряду на чолі з міністром фінансів Наталією Яресько взагалі не звучать. Навіть затяті противники вважають, що заходи уряду у стабілізації макроекономіки і фінансів успішні.

У чому ж тоді сенс заміни Яценюка на Яресько, яку розглядають як ймовірного кандидата? У чому сенс пропозиції призначити на посаду прем’єр-міністра нинішнього голову Верховної Ради Володимира Гройсмана, який ні в фінансовій сфері, ні в сфері управління економікою не має великого досві-ду? Зате вважається вірним ад’ютантом глави держави?

Перепочинок буде коротким

Щоб вибудувати гарний сюжет, можна, звичайно, залучити на допомогу фантазію і написати, що Порошенко прагне зосередити владу в своїх руках і взяти під контроль згадані фінансові потоки. Але якщо згадати, що на Банкову за вказівками з усіх питань регулярно їздять міністри на чолі з прем’єром, а також керівництво парламенту, включаючи представників опозиції, стає ясно, що вся влада і так у руках президента. Включаючи фінансові потоки. Але він не знає, що з владою і потоками робити.

Підозрюю, що політики, які б’ються зараз за перерозподіл портфелів в уряді, теж не уявляють, як розпорядитися владою в нових реаліях. Коли, незважаючи на опір, нарешті запрацюють антикорупційні органи, коли чиновникам вищого і будь-якого рангу доведеться заповнювати декларації про належне їм та їхнім сім’ям майно, доходи та ви-трати, політичний ландшафт України радикально зміниться. А після реформи судової системи (вона неминуча) «сидіти на потоках» і розставляти своїх людей біля го-дівниць стане небезпечніше, ніж грати з вибухівкою.

Але впродовж двох десятиліть у правлячого класу України інших методів управління не було. Всі їхні навички формувалися навколо присвоєння бюджетних грошей і роз-крадання державного майна. Всесилля політичних кланів та фінансово-промислових груп, кругова порука місцевої влади, правоохоронних структур та афілійованих бізнесменів — все це або піде в минуле в результаті реальних реформ, або знищить країну, не допустивши перетворень.

Нинішня політична криза схожа на запущену гангрену. Уражену кінцівку легко перев’язати, заховати під пов’язкою стабільності гнійну рану. Можна поміняти прем’єр-міністра та весь Кабмін, фактично продовживши курс попереднього. Можна продовжувати ігри в корумпованому «революційному» парламенті. Але в цьому випадку треба заздалегідь замовити пам’ятник незалежній Україні. На цвинтарі.

Бо Верховна Рада сьомого скликання буде стояти проти радикальних реформ до останнього депутата. І не дасть уряду реформаторів (якщо диво станеться і в Кабміні опиниться хтось на зразок Кахи Бендукідзе) нічого змінити в принципі. Опір народних депутатів прийняттю закону про «електронне декларування» — тільки квіточки. Ягідки дозріють, коли в будинки до відомих українських політиків з обшуком прийдуть антикорупційні прокурори. А слідчі займуться «трудовими заощадженнями» тих, хто присвятив життя державній службі.

Політичні битви після цього почнуться по всій лінії внутрішнього фронту, а зміна прем’єр-міністра навряд чи допоможе утримати ситуацію. Якщо загальмувати і вчасно не завершити реформи, під за-грозою опиниться навіть влада президента. Слід думати, на Банковій враховують таку можливість. Але розраховують, що разом з прем’єром Яценюком у відставку піде весь нагромаджений ним негатив, і новий очільник уряду обіцянками та дрібними поступками (незначним зниженням тарифів ЖКГ, послабленням податкового навантаження на бізнес) заспокоїть незадоволених громадян, а Верховна Рада не видасть на розтерзання прокурорам шахраїв і казнокрадів.

Якщо так станеться, влада справді отримає перепочинок. Але перепочинок буде коротким. Дуже коротким.