Політична криза останніх місяців завдає нашій країні величезної шкоди. Здатність українського правлячого класу відповідати на загрози та виклики сучасності — під великим сумнівом, а якусь логіку в прийнятті важливих для держави рішень взагалі важко помітити. Але в період загальної розгубленості трапляються невеличкі дива.

Час «без війни»

На тижні, що минає, трапилося два дива в політиці. Першим стало рішення Комітету Верховної Ради у закордонних справах рекомендувати парламенту розірвати дипломатичні відносини з Росією. А друге диво — сформований Кабінетом Міністрів, прийнятий Радою національної безпеки й оборони та введений у дію указом президента «список Савченко—Сенцова» — перелік осіб, що підлягають санкціям за незаконні дії супроти українських громадян (викрадення з території України, необґрунтоване за-тримання, утримання під вартою і протиправне засудження російськими судами).

Неоголошена війна Росії проти України триває вже більше двох років. І більше двох років українська влада в офіційних документах і в схвалених рішеннях уникає слова «війна», замінюючи його визначеннями на зразок «агресія», «підтримка сепаратистів» тощо. У цьому вони сліпо йдуть за логікою Кремля, де також стверджують, що з Україною не воюють, на Донбас відправляють гуманітарну допомогу, а Крим з волі народу просто повернувся у рідну гавань.

Завдяки такій логіці у форматі «нормандської четвірки» і в Тристоронній контактній групі ро-сійським представникам (воюючій стороні) вдається грати роль посередників у «внутрішньоукраїнському конфлікті» і разом із західними партнерами за участю ОБСЄ схиляти Україну до фактичної капі-туляції. Стверджуючи, що мінський процес не має альтернативи.

Тільки сліпий не бачить, що «без війни» агресору два роки вдається утримувати окупований Крим,

утверджувати і розширювати свій вплив у захопленій терористами частині Донбасу, а на самій Україні через західних «миротворців» і колишніх «регіоналів» просувати ідеї зміни Конституції з особливим порядком управління в ОРДО та ОРЛО, як називають тепер «ДНР/ЛНР».

Зрештою, дорога «без війни» приведе нас до федералізації і до більшої залежності від Росії, ніж за Януковича. То чи варто йти цією дорогою? І робити вигляд, що перебування українських дипломатів у Москві, а російських — у Києві допомагає відстоювати інтереси нашої країни, а не працює проти таких інтересів. Тобто дезорієнтує захисників України у зоні бойових дій (АТО) і забирає аргументи у нас на міжнародних майданчиках.

Якщо рекомендацію Комітету ВР у закордонних справах вдасться винести в зал для голосування, а парламент ухвалить відповідну резолюцію, якщо дипломатичні відносини з Росією будуть розірвані, нічого страшного не трапиться. Загроза масштабних бойових дій, перенесення їх на всю територію України не зросте (Путін для цього не має можливостей). Але дворічного періоду лицемірства і повзучої капітуляції настане кінець. Боротися з окупантами, дивлячись ворогові в обличчя, — це вже запорука пе-ремоги.

Санкції необхідні,

але недостатні

Затвердження «списку Савченко—Сенцова» у подоланні лицемірства грає таку ж роль. Українська влада у відповідь на збройний напад та окупацію української території економічні санкції запрова-джувала пізніше, ніж США та Євросоюз. І в меншому обсязі. Складалося враження, що Путін анексував не Крим, а Сицилію і направив танки не на Донбас, а на допомогу сепаратистам Шотландії.

Коли на Заході вже діяли секторальні санкції, стосунки з російськими банками були зведені до мінімуму, а з російськими компані-ями з виробництва зброї розірвані зв’язки, з України в Росію продовжували надходити комплектуючі до ракетобудування, бойових вертольотів і військових суден. І коштувало великої праці перекрити постачання противнику.

Санкції проти осіб, винних у розв’язуванні війни з Україною та окупації її територій, на Заході теж ввели раніше. Вони, на відміну від таких же заходів, вжитих Україною, юридично добре обґрунтовані і діють, незважаючи на спроби Росії оскаржити їх у міжнародних судах.

«Список Савченко—Сенцова» — перший випадок, коли наша влада діяла оперативно, коли санкції, згідно зі списком, введені були негайно на українській території, а західним союзникам після консультацій було запропоновано приєднатися до справедливого та обґрунтованого кроку.

Санкції «списку Савченко—Сенцова», згідно з указом 121/2016, спрямовані проти 84 осіб. Серед передбачених заходів — заборона в’їзду на територію країни, анулювання виданих віз, відмова у видачі нових віз; блокування активів; заборона на проведення з особами, які підпали під санкції, фінансових операцій, включаючи виведення коштів за кордон.

Одне слово, при запровадженні санкцій враховано європейський і світовий досвід, а зразком послужив відомий «список Магнітського». Як і в тому списку, основне місце серед осіб, що підпали під санкції, займають російські чиновники, прокурори і судді, які чинили й продовжують чинити протиправні дії щодо політв’язнів. У даному випадку — українських громадян.

Виступаючи у Вашингтоні 30 березня, Петро Порошенко сказав, що їх 11 осіб. Але справжня кількість наших громадян, які потрапили в російську каральну м’ясорубку, навряд чи відома навіть президенту України. Серед політв’язнів багато кримських татар, проти яких окупа-ційна влада Криму застосовує жорстокі репресії, є громадські активісти, що не приховують ставлення до окупантів, чимало бранців, захоплених російськими військовими на Донбасі й утримуваних у тамтешніх СІЗО.

За приблизними оцінками українського МЗС, загальна кількість українців у російських катівнях давно перевалила за сотню. Майже всі вони позбавлені адвокатської допомоги, місцезнаходження бага-тьох взагалі невідоме. Але навіть ті, яких судять відкрито (як членів «Правого сектору» Миколу Карп’юка та Станіслава Клиха у Грозному), не можуть розраховувати на справедливий розгляд справи.

Абсурдні звинувачення, лжесвідки, відхилення будь-яких клопотань захисту перетворюють судові процеси в Росії над нашими співвітчизниками на знущання, а підозрюваних — на заручників, які потрапили у лабети ворога. Особи, причетні до таких знущань, під час війни є воєнними злочинцями. Зупинити їх можуть, звісно, не санкції, а суди воєнного часу.

Але перш ніж судити і застосовувати санкції, треба чесно відповісти на питання: йде війна чи ні?