У 2002 році Міжнародна асоціація анімаційного кіно проголосила 6 квітня Всесвітнім днем мультфільмів

Перший мультик був створений у 1906 році засновниками кінематографічного об’єднання «Вітаграф». Втім, слід визнати, перші кроки у мультиплікації були зроблені задовго до появи кінематографа. Спроби відобразити рух у малюнку почалися ще в первісну епоху, продовжилися в античні часи і призвели до появи примітивної мультиплікації у першій половині XIX століття.

Мультиплікацію вважають гілкою кіноіндустрії, хоча цей цікавий напрямок можна також успішно пов’язати із живописом та графікою. Талант художника плюс технічні можливості — і на світ народжується мистецтво, яке не залишає байдужими ні дітей, ні дорослих.

Перші українські мультики були зняті у 1927 році — «Українізація» (Київ) і «Казка про солом’яного бичка» (Одеська кіностудія). Події 1930-х — 1940-х, які пішли слідом хвиля за хвилею — репресії, Голодомор, й Друга світова війна, — практично знищили цю галузь мистецтва.

До 1959-го, коли українська ані-мація почала своє відродження під керівництвом художника і режисера Іполита Лазарчука, на «Київнаукфільмі», Київській кіностудії було випущено лише кілька десятків мультфільмів. Іполит Лазарчук під своїм крилом об’єднав групу студентів, які не мали жодної практики та навичок у цій вкрай специфічній справі, однак згодом стали відомими у всьому колишньому СРСР. Першою такою «пробою пера» стала стрічка «Пригоди Перця» (1960) — про захисника природи від браконьєрів. Однією з головних робіт початківців-аніматорів можна вважати мультфільм «Микита Кожум’яка» (1965) режисера Ніни Василенко. Але всезагальну популярність колектив отримав після роботи над стрічкою «Ведмедик і той, хто в річці живе» (1966). Їх нагородою стала «Золота туфелька» — перший приз на фестивалі дитячих та юнацьких фільмів у м. Готвальдов, Чехословаччина (нині — Злін, Чехія). А ще роком пізніше з’явився перший мультик із серії «Як козаки...» Володимира Дахна.

Стрічка про трьох бравих козаків Запорізької Січі, що подорожують всією Європою крізь століття, мала феноменальний успіх. Як і будь-яка класика, серія не старіє досі. В які тільки ситуації не потрапляли козаки! Вони билися з кримськими татарами-работоргівцями («Як козаки куліш варили», 1967), з усіма європейськими арміями («Як козаки у футбол грали», 1970), з піратами («Як козаки наречених визволяли», 1973), з панщиною («Як козаки сіль купували», 1975), із самими богами Олімпу («Як козаки олімпійцями стали», 1978), з підступним кардиналом Рішельє («Як козаки мушкетерам допомагали», 1979) і навіть з нечистою силою («Як козаки весілля гуляли», 1984). Останніми роботами з цієї серії стали «Як козаки інопланетян зустрічали» (1987) та «Як козаки у хокей грали» (1995).

Можливо, одним із найбільш упізнаваних, іронічних і смішних мультфільмів тих років є стрічка «Як жінки чоловіків продавали» (1972), знята за мотивами жартівливої народної пісні. Згідно із сюжетом жінки намагаються позбутися своїх обридлих чоловіків на базарі: бабія, п’яниці, ледаря, низькорослого. Стара мати продає сина-холостяка, а потім купує собі «чоловіка старого». Ледар же й п’яниця залишаються незатребуваними і кинуті біля непроданих горщиків.

У 1977 році з’явилася одна з головних мультиплікаційних стрічок колишнього Союзу — серіал «Пригоди капітана Врунгеля». Пригоди відважного капітана, його помічника Лома і попутника Фукса стали першою серйозною роботою видатного режисера Давида Черкаського. Слідом за меткою трійцею глядач побачив міні-мультсеріал «Лікар Айболить», а ще за три роки — вільно інтерпретовану екранізацію роману шотландського письменника Роберта Стівенсона «Острів скарбів». Пригодницький твір, повний насильства і зрад, перетворився на яскраву комедію, зняту незвичайним способом: деякі його моменти (пісні, які нерідко мали моралізаторський характер) начебто «розбавлялися» грою живих акторів, тому на екрані глядач бачив чергування карикатурних мальованих піратів і піратів у виконанні ансамблю «Гротеск». Кращим визнанням цих трьох робіт Давида Черкаського можна вважати не стільки численні нагороди, скільки те, що кожна з них була розібрана на цитати. «Острів скарбів» входить до золотого фонду найбільш цитованих робіт радянського кінематографа — практично кожна фраза героїв і практично кожна пісня відомі вже не одному поколінню українців.

Ще одним українським генієм анімації є режисер і мультиплікатор Олександр Татарський. У 1981-у він створив упізнавану двома поколіннями радянських громадян за-ставку програми «На добраніч, малята» і «Пластилінову ворону». Показово, що цей геніальний мультфільм цензори хотіли заборонити як «ідеологічно безідейний», але його тоді врятував кінорежисер Ельдар Рязанов, який показав його по ТБ всупереч підготовленій забороні. У 1983 році СРСР побачив ще одну «пластилінову геніальність» киянина — «Падав торішній сніг». Абсурдний гумор перетворив цей мультфільм у народне надбання — чи не кожна репліка в ньому стала приказкою.

Одне з найгучніших імен минулого української мультиплікації — ім’я головного режисера «Союзмультфільму» Олександри Сніжко-Блоцької. Їй належать відомі «Легенди і міфи Стародавньої Греції» (п’ять стрічок про Персея, аргонавтів, Прометея та інших). Крім того, харків’янка була режисером таких стрічок, як «Ріккі-Тіккі-Таві», «Кіт, який гуляв сам по собі» (за Редьярдом Кіплінгом), «Горбоконик», «Гуси-лебеді» та низки інших, на яких виросло не одне покоління.

Ще однією українкою, котра додала більшої доброти у мультиплікацію, стала киянка Наталія Гузє-єва — автор сценарію двохсерійного «Капітошки» (1980 і 1989) та низки знаних стрічок: «Як Петрик П’яточкін слоників рахував» (1984), «Що тут коїться іще?! (Кіт, який умів складати вірші)» (1988), «Любов і смерть картоплі звичайної» (1990), «Було нудно...» (1991), «Халабудка» (2014).

Цікаво, що одну з найвідоміших екранізацій книги Льюїса Керролла «Аліса в Країні чудес» також було знято в Києві, як і її продовження — «Аліса у Задзеркаллі». Робота режисера Єфрема Пружанського відразу ж стала культовою. Люди досі не втомлюються цитувати Алісу, Чеширського кота, королев та інших персонажів, чиї думки, на перший погляд, здаються цілком абсурдними.

Якщо у період з 1991 по 2000 роки мультфільми практично не знімалися, то з 2000-го почався відчутний підйом вітчизняної мультиплікації. Малі українці змогли познайомитися з такими стрічками, як «Йшов трамвай №9» (2002 рік — низка нагород на міжнародних фестивалях у Німеччині, Польщі, Японії та інших країнах), «Next» (у 2003-у визнаний кращим мультиком в Австрії, Польщі та Латвії). У 2005 році кращими на міжнародних фестивалях у різних номінаціях були названі відразу три українські мульт-фільми — «Блукаючи поміж», «Засипає сніг дороги» і «П’єса для трьох акторів».

Цікавою роботою і сміливим експериментом для пострадянської анімації став «мультсеріал для дорослих» «Казкова Русь», створений за допомогою комп’ютерної гра-фіки. У ньому актори озвучують «осіб, схожих на українських полі-тиків», які порушують злободенні теми і висміюють подвійні стандарти в обстановці казкової-билинної держави.

Серйозним досягненням сучасної анімації України стало визнання мультсеріалу «Народна мудрість» — перше місце у номінації «Кращий мультиплікаційний короткометражний фільм» на Універсальному полі-культурному фестивалі кіно у Лос-Анджелесі 2013 року (режисери Степан Коваль та Володимир Задорожний). Серця глядачів полонило те, як за допомогою приказок і прислів’їв упродовж 50 серій зображується український побут.