Ідеальних шлюбів не буває. Як не буває ідеальних чоловіків чи жінок. До того, як побратися, молоді живуть у різних сім’ях, де утвердився свій характер взаємовідносин, звичаї та поведінка. Поєднати стилі життя складно, але можна, якщо ви справді любите свого обранця і відчуваєте взаємність. У горнилі почуттів народжуються спільні погляди і психічні властивості. При цьому не обійтися без окремих поступок чи компромісів. Правильно кажуть, що розлучитися легко, а от створити сім’ю — ой як непросто.

Це питання ще більше ускладнюється, коли українські жінки виходять заміж за іноземців. Сьогодні нічого осудного в цьому нема. Це колись такий шлюб був великою проблемою, причому нерідко нерозв’язною. Але в демократичних країнах ніяких перепон для таких шлюбів ніколи не існувало. Доводилося чути, що, наприклад, американці возвели шлюб з іноземцями навіть у ранг політичного інструменту: дружини-американки, за розрахунками дипломатичних свах, через своїх чоловіків впливатимуть на позитивний імідж США.

Втім, вони не першими в історії дійшли такої думки. Ще київський князь Ярослав Мудрий, який, до речі, сам був одружений з Інгігердою — донькою шведського короля, повидавав своїх дітей за іноземців. Донька Ярослава Анна була дружиною французького короля Генріха I, Єлизавета — норвезького короля Гаральда Сміливого, а Анастасія — угорського короля Андрія. Три сини — Ізяслав, Святослав та Всеволод — були одружені, відпо-відно, із сестрою польського князя Казимира, онукою німецького цесаря Генріха II і донькою візантійського імператора Константина IХ Мономаха. Безумовно, ці зв’язки, разом з виваженою політикою, теж сприяли тому, що Київська Русь за тих часів посідала одне з чільних місць у системі європейських відносин.

І сьогодні нашого цвіту — по всьому світу. Українські жінки гарні, невибагливі, працьовиті. Кому не хочеться мати таку супутницю у житті?! Від знайомих нерідко чуєш: донька одних благополучно живе в Австралії, других — у Бельгії, третіх — в Індії…

Нещодавно в електричці випала нагода познайомитися із сільською учителькою з Роздільнян-ського району. Почали з кросвордів, а потім розговорилися про різні аспекти нашого буття. Зайшла мова й про дітей. Зокрема, вона розпо-віла про свою дочку, доля якої подолала темну смугу і, мов у винагороду за страждання, увійшла в світлу.

Якщо коротко, то ця історія виглядає так. Олена закінчила Ізмаїльський педагогічний інститут і вступила до аспірантури Південноукраїнського державного педагогіч-ного університету ім. К.Д. Ушин-ського. У навчанні вона тамувала біль, спричинений невдалим шлюбом. Чоловік виявився п’яницею, позбавленим здорового глузду і нечесним. Розлучилася. А тут наспів його величність випадок, який круто змінив її життя.

У гості до знайомої завітало двоє громадян США, які привезли їй подарунки від родички-емігрантки. Сталося так, що на ту хвилину туди навідалася й Олена. Вона познайомилася з гостями, а невдовзі один з них — Ендрю — запросив її до себе у Солт-Лейк-Сіті, що в штаті Юта. Там вийшла заміж. І живуть вони вдвох у любові і злагоді. Новий чоловік не п’є і не палить, а до дружини ставиться з великою повагою. У подружжя вже підростає син Михайлик, або Майкл по-тамтешньому. Знайшла Олена і роботу до душі — працює в недільній православній школі.

Моя супутниця показала й фотознімки, які вона привезла із США, де побувала в Олени та Ендрю в гостях. Її очі світилися радістю, задоволенням і втіхою.

Як і будь-які шлюби, ті, що укладаються з іноземцями, теж не завжди бувають вдалими. Ось ще одна історія, фінал якої вийшов невеселим.

Ахмед та Ірина познайомилися в одному з одеських вишів, де навчалися. Статний та ефектний, він зачарував її красивим залицянням, пристрасними поглядами, вишуканими компліментами. Їх тон викликав довіру, почуття симпатії, прихильність. Вони одружилися і після навчання поїхали на батьківщину Ахмеда — у Бахрейн. Це справді райський куточок, огорнутий покровом дивних легенд і казок з розкішними палацами й готелями, із шикарними нічними барами.

Але в народі невипадково кажуть, що добре там, де нас нема. Крім східного романтичного ореолу, там ще й свої звичаї, традиції і релігія, яка відіграє значно важливішу роль, ніж деінде. Тож, насамперед, Ірину схиляли прийняти іслам. В Україні Ахмед був незалежним, а в Бахрейні він став сином свого батька і матері. Там слід беззаперечно слухатися старших у сім’ї, а дружині — чоловіка. Це — закон. До того ж ніяких спідниць і штанів — лише національний одяг. Працювати можна тільки там, де зайняті одні жінки — в ательє чи школі. Навіть на ринок Ірину не відпускали, бо там багато чоловіків, які можуть завдати зла. Що вже й казати про відвідання клубу чи дискотеки! Не це — табу! Забороняється також пити і палити. Коран дозволяє заводити главі сім’ї другу дружину, і третю, і п’яту, якщо він здатний їх забезпечити...

Як говорив улюбленець усіх космонавтів, і не тільки їх, червоноармієць Сухов із фільму «Біле сонце пустелі»: «Схід, Петрухо, — справа тонка».

Новий спосіб життя Ірина не сприйняла. На цьому підґрунті почалися незгоди і сварки. Де й поділася чоловікова ввічливість: він дорікав, що витягнув її з болота, відмив і дав найкраще, про що можна лише мріяти, що вона розпусниця, якій дістався золотий чоловік, і таке інше. З великими труднощами Ірина вмовила відпустити її провідати батьків. Назад уже не повернулася.

Подібних історій — хоч греблю гати. Драматичності їм додає той факт, що за ісламськими законами при розлученні дитина залишається з батьком. Потім треба зважити й на те, що слово «іноземець» не тотожне слову «багатий». Якщо когось не полишають меркантильні інтереси, то треба пам’ятати, що й за кордоном можна втрапити у справжнісіньку бідність. Так, одна з наших співвітчизниць вийшла заміж за лікаря, поїхала з ним у Палестину, а там в одному будинку проживало семеро його братів з дружинами. Ні газу, ні води, ні туалету. Їжу готували на вогнищі…

Сьогодні вийти заміж за іноземця — не проблема. Багато їх приїздять до України на навчання, та й інтернет кишить запрошеннями до шлюбу із громадянами інших держав. Якщо хтось збирається зважитися на такий крок, то фахівці радять спочатку добре подумати, чи зможе сприйняти звичаї і традиції країни свого обранця. Це перше. А друге те, що в будь-якому разі не завадить укласти шлюбну угоду й обумовити пункти щодо права на майбутніх дітей.

Утім, не все так страшно. Чимало українських жінок звикаються з новими традиціями і нормально живуть. Якщо взяти той же арабський світ, то що поганого в тому, що величезну роль там відіграє сім’я? Вона не тільки розпоряджається, що й кому робити, а й бере всіх своїх членів під захист. Сім’я підтримує дружину, якщо чоловік раптом помре, і може навіть запропонувати вийти заміж за його брата. Знаю, що не всі зі мною погодяться, але нема нічого безрозсудного і в тім, аби не підвищувати голос на чоловіка. А щодо багатьох дружин, то нині, кажуть, це досить рідкісне явище. З раннього віку дітям прищеплюється повага до релігії, молитви, пошана до старших та інші чесноти.

Усе, зрештою, залежить від людини, від її розуму і вміння будувати стосунки. Хоча в юності ці риси нівелює велика пристрасть. Тому нерідко і виходить так, як в оповіданні нашого одеського письменника Василя Полтавчука «Іванові зяті». Його фабула така: у подружжя Ганни та Івана було троє дочок. Глава сім’ї мріяв про сина, та Бог не дав. Зрештою Іван подумав: дочки вийдуть заміж і буде у нього троє зятів, вважай — синів. Однак дочки, закінчивши виші, вподобали іноземців. Принаймні, у двох шлюби склалися невдало. Через те Іван засумував. Дружина, повернувшись з якоїсь поїздки, побачила картину.

«На столі, ліворуч од Івана, височів десятилітровий бутель, до якого прилипли клапті напівзотлілої целофанової плівки. Видно було також чотири склянки-гранчаки. Одна — перед Іваном, три інші — навпроти.

— Ну що, зяті, за вас!

Іван підняв склянку, поцокався з тими, що навпроти: тричі дзенькнуло серед обіднього безгоміння.

Випив до дна, але закушувати не став, хоча на столі виднілися наїдки: хліб, сало, ковбаса-кров’янка, спечена Ґандзею опівночі, кілька огірків, цибуля.

Несподівано Іван заспівав своєї улюбленої:

Ой чий то кінь стоїть,

Ще й сива гривонька...

Раптом умовк:

— А чого це ви не підспівуєте? Мови нашої не знаєте?.. Так я поясню: кінь — він і в Еміратах кінь... Чи, може, верблюд? Га? Поїду, як дасть Бог, — побачу...»