Коли закінчується Одеський кінофест — гомінкий, велелюдний, виповнений молодими обличчями та молодим дерзанням у творенні нового, властиво — свого кіно, то здається, що закінчується й саме одеське літо — гамірне та багатоголосе. Хоч насправді воно продовжується ще довго.

Майже так само, дивлячись на телеекрани та кіноафіші, часом здається, що українське кіно, як мовиться, спочило в Бозі. На всіх екранах бачимо засилля чужих серіалів, чужої мови, неукраїнських типажів, не нашої ментальности… Тому що лише фільм, вироблений в Україні (або ж спільного з кимось виробництва), з українськими, як правило, акторами у головних ролях, українськими краєвидами, реаліями, архетипами, гумором, а найголовніше — державною мовою, — лише такий фільм може вважатися українським. А не те, з дозволу сказати, «кіно», яке нам пропонують на деяких центральних телеканалах, та ще й нахваляючись при цьому, що от, мовляв, українське кіно розвивається. А як же воно може «розвиватися» чужинською мовою? І це не єдине, що можна закинути цим фільмам…

Воно таки розвивається, хоч і дуже повільно, сказати б, невпевнено, як ото мала дитина вчиться ходити, але кроки ті все впевненіші і хода твердішає. Треба було бачити, з якою гордістю представники дистриб’ю-торських компаній говорили про перші досягнення. Під нинішню пору Україна має низку фільмів, з якими вже можна виходити на європейський на світовий ринки, і навіть заробляти гроші. Десь у фестивальній мотанині трапився на очі каталог українських фільмів за 2014—2015 роки. 120 стрічок у ньому. Але хто їх бачив? Багато про які ми й не чули навіть, окрім, хіба, фахівців, котрі стежать за кінопроцесом в Україні. Можливо, деякі й були показані по телебаченню, та хіба що в нічний час, коли навіть патріотично мотивовані запеклі кіномани сплять.

Тож і виникають запитання на взір: якщо забороняються — і цілком справедливо — російські фільми, у яких порушується наше законодавство, то паралельно слід було б якось заохотити показ українських картин у найсприятливіший для цього час. А якщо кінофестиваль відбувається в Україні, то має бути широко представлене, передусім, українське кіно, зважаючи, до того ж, на сучасний вельми сумний стан галузі.

У національній конкурсній програмі взяли участь лише п’ять повнометражних робіт. Ось вони, ці картини: «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка — фільм-учасник міжнародної конкурсної програми; «Блакитна сукня» Ігоря Минаєва; документальна стрічка «Холодний Яр» Аліни Горлової, що представлена також у програмі конкурсу європейського документального кіно — разом зі ще чотирма зарубіжними документальними роботами; «Моя бабуся Фані Каплан» Альони Дем’яненко; «Варта1» Юрія Грицини, фільм-реконструкція останніх днів Євромайдану у Львові. Також було відібрано 20 картин короткого метра. Окрім цього, в рамках Одеського кінофестивалю була показана українська ретроспектива «Межі свободи: незалежність по обидва боки екрана», не менш цікава, аніж конкурсна програма. Глядачі побачили знову «Розпад» Михайла Белікова та «Чутливий міліціонер» Кіри Муратової, давню й надовго відкладену в пам’яті стрічку «Вперед за скарбами гетьмана» Вадима Кастеллі, з цікавістю подивилися давній фільм Олександра Ігнатуші «Цвітіння кульбаби» та роботу Наталії Андрейченко «Шамара». Ці фільми наче повернули нас у бурхливі та баскі дев’яності роки минулого століття…

Фестивальне кіно — особливе кіно. Воно може сподобатися кінокритикам чи кінознавцям і зовсім не сподобатися глядачам. Воно може і захопити, й надовго запам’ятатися, й вразити, або ж залишити байдужим. Тож на деяких фільмах у залі було заледве кілька десятків глядачів, включно з журналістами, котрі, звісно ж, намагалися передивитися все. Та це об’єк-тивно було неможливо. Тим більше, коли хотілося зосередитися саме на українському кіно. А воно ж колись таки звучало повноголосо та об’ємно, були геніальні режисери, чиї фільми нерідко «клали на полицю», й вони лежали там аж до Незалежності. Або ж не демонструвалися усі ці роки. Сучасне ж українське кіно пройшло шлях від руїни до початків свого відродження.

Про вітчизняні фільми, показані на фестивалі, ще буде мова. Й не лише про них. Учасники вже традиційного на ОМКФ літнього кіноринку, який відбувся в мультиплексі «Сінема-сіті», розповіли, що під нинішню пору в Україні вироблено десь 50 стрічок, 20 перебувають у процесі. Запам’яталася фраза: «Українське кіно може дивувати». На кіноринку було показано кілька таких проектів.

Один з них, під назвою «Чунгул», видається вельми цікавим — це буде перший український блокбастер, і не гірший від тих, що виробляються на Заході. До слова, Чунгул — це село в Запорізькій області, де й відбуваються події. «Ми щойно лише стаємо на ноги. Треба ходити. Треба підтримувати нас. Це як маленька дитина», — говорив актор фільму. Картина вийде на екрани країни у жовтні.

Ще один проект — «Давай, танцюй» — дуже сучасна й дуже емоційна комедія з доброю музикою, гарними акторами, зроблена в кращих голлівудських традиціях. Планується до прокату на січень 2017-го.

Знову блокбастер — «Максим Оса», створений на історичному матеріалі часів українського козацтва.

А для глядачів підліткового віку готується трилер «Урок магії». Найближчим часом на екрани виходить фільм «Сторожова застава» за повістю одеського письменника Володимира Рутків-ського, лавреата Національної премії імені Тараса Шевченка.

Ці та інші фільми, уривки з яких були показані на кіноринку, зроблені з допомогою передових технологій, що дозволяють знімати кіно світового рівня. Журналістам показали також фрагменти з італійської стрічки «У чорта на кулічках» (дубльованого російською мовою).