Моє знайомство з фестивалем театрів «Молоко» відбулося три роки тому. І тоді здивував не тільки строкатий склад учасників, у якому були і професійний драмтеатр, і ТЮГ, і студії, і творчі об’єднання, і навіть театральна школа. Вразило те, що все це творче зібрання вирувало в товариській безамбіційній атмосфері, в готовності творити, змінюватися, зростати.

Афіші чергового, дев’ятого фестивалю «Молоко» викликали подив і радість. Здивувалася тому, що до розкладу внесено лише п’ять вистав, а зраділа, бо серед них одна робота була мені знайома – «Останній день літа». І я ризикнула запросити до розмови директора фестивалю Михайла Журавля та режисера згаданої постановки Івана Уривського.

– У минулі роки у фестивалі брали участь по дванадцять-п’ятнадцять колективів. Невже цього разу лише п’ять, хоч і професійних?

М. Журавель: І два з них – академічні! Ні, звісно, учасників більше. Просто ми вирішили зберегти інтригу й не виносити завчасно в афішу всіх.

– А ось таке поєднання в одному фестивалі різних за статусом колективів чимось виправдане?

М. Журавель: Ми ніколи не ділимо театри на професійні й аматорські. Театр або він є, або його немає, незалежно від цієї класифікації. І в академічних роботах не завжди буває театр, так само як і в аматорському колективі може бути театр у сенсі живої емоційної дії. Я пам’ятаю мінських студентів четвертого курсу університету культури, які своєю грою «викинули» з конкурсу всі професійні театри.

Ми не ставили на меті зібрати таку чи іншу програму. Головне – щоб був театр, і щоб він був позитивний, бажано – веселий, комедійний. Бо ж це літо, серпень, відпочинок… Нам надіслали для перегляду й добору на фестиваль багато робіт. Коли починаєш дивитися відео – там стільки мороку, чорнухи, брутальна лайка заради неї самої, брак драматургії, брак гри. А хочеться побачити роботи яскраві, цікаві. Наприклад, гарний комедійний роман.

– В інтернеті серед фестивальної інформації мені трапилося гасло: «Буде яскраво!» Але яскрава робота може бути й серйозною, не конче комедійною. І тут я повертаюся до того, що мене потішило – участь у фестивалі Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька. Це ж уперше в історії «Молока»?

М. Журавель: Участь такого колективу була нашою давньою мрією. Хотілося гідно представити своє місто. Адже привозили роботи, що презентують Челябінськ, Томськ, а нам дуже хотілося, щоб була вистава про Одесу, наприклад, «Місто мого дитинства». Але якось не склалося, адже зібрати весь колектив акторів, зайнятих у виставі, під час їхньої відпустки – справа непроста.

– Але ось з’явився Іван Уривський з «Тінями забутих предків» і…М. Журавель: …і знову не вийшло, бо постановка експериментальна, глядачів розміщено на сцені. А у нас не п’ятдесят глядачів, а п’ятсот.

– А коли ви, Іване, відкрили для себе «Молоко»?

І. Уривський: Про цей фестиваль я довідався ще будучи студентом. Чути про нього було досить багато. Мені хотілося побачити гучної слави виставу «Солодка Даруся». І фестиваль дав мені таку змогу. Не треба було їхати до Івано-Франківська, хоча наміри були. Перше враження про «Молоко» було… активне. А коли мене запросили на фестиваль із прем’єрною виставою «Останній день літа», були вагання. Адже в театрі ми працюємо в експериментальній студії для 38 глядачів. І вийти на аудиторію 500 чоловік – це певний ризик. Але й можливість! Адже інший формат дає й інші можливості. Була спокуса спробувати.

М. Журавель: Це й ризик, і досвід. Коли ми привезли виставу «Сталкери», її ще грали на малій сцені в театрі «Золоті ворота». Вихід на велику сцену збігся й у нас, і в рідному театрі. І вистава стала іншою! Режисер Стас Жирков сказав, що так, як слухали другу дію в Одесі, її не слухали ніде й ніколи. Практика показує, що перехід з малої сцени на велику робить виставу «смачнішою». З’являється новий простір, новий кураж. Те саме сталося і з виставою «Кастинг». Режисер побоювався перенесення в інший масштаб, але цей ризик не тільки виправдався, він приніс колективу Івано-Франківського музично-драматичного театру гран-прі на восьмому «Молоці». Цього року «Кастинг» відкриває дев’ятий фестиваль. Така традиція: переможець попереднього «Молока» відкриває наступне.

І. Уривський: Тим і гарний фестиваль, що дає можливість обіграти виставу на новому майданчику, в новій аудиторії. Від цього вона тільки набирає...

– Чому вибір зупинився на старій радянській п’єсі «Полювання на качок»?

І. Уривський: Олександр Вампілов – такий цікавий автор! Він пише насамперед про людину, і це найголовніше. Я ставив на другому курсі його п’єсу «Двадцять хвилин з янголом». І зрозумів, що тексти Вампілова – для камерної розмови. Маленька сцена – саме його простір. Сама побудова його п’єс є якоюсь специфічною, я б сказав – рваною. А п’єсою «Полювання на качок» я давно жив. Носив її в собі.

– У вашій постановці мене вразили пластика й метафори. Особливо сподобалися маленькі качечки. Їхня присутність зробила авторський текст… сказати б, дошкульнішим. Як вони з’явилися?

І. Уривський: Я вам скажу так: у кожній виставі мусить бути запах дитинства. Це такі важливі речі, які пов’язують нас із нашим минулим. Вистава будується на відчуттях. Не важить, якою мовою ми говоримо, – упрост, а чи з допомогою метафор, важливо, щоб був діалог із глядачем, щоб у всьому був присутній автор. Усе, що ми бачимо в дії, це все він – Шекспір, Чехов… Автор. У кожної метафори є численні коридори, їй належать різні прочитання. Часто дуже несподівані.

– Раз уже зайшло про мову, хочу запитати вас обох: а можна обійтися без лайки на сцені?

І. Уривський: Так званий мат – частина нашої мови, і я до нього ставлюся нормально, але у своїх роботах не використовую. Моя природа мені цього не дозволяє. Але є п’єси, у яких лайка виражає щось головне. І якщо це в тему, якщо режисер уміє це робити, то чому б ні?

М. Журавель: Цього року у нас будуть роботи, у яких ненормативна лексика становить тканину вистави. Наприклад, Мартін МакДонах пише свої п’єси тільки з лайкою. Але у представленій на фестивалі п’єсі «Каліка з острову Інішмаан» брутальної лайки не буде. Її вилучили з авторського тексту. А от у п’єсі Павла Ар’є «Слава героям!» градус протистояння такий високий, він виражається в таких високих нотах, що ці слова викинути просто неможливо. Якщо замінити слова на мачете, то герої порубали б один одного на шмаття. Хай краще лишаться слова… Питання в тому, що лайку не слід використовувати тільки заради того, щоб спонукати глядача бодай до якоїсь реакції, бодай до якихсь емоцій.

Проблема сучасного театру в тому, що люди, які беруться за постановки, не вивчають глибоко його законів. Адже театральне видовище будується відповідно до вкорінених у самій природі цього мистецтва властивостей. Нехтування ними й дає результат, який інакше як «прісною їжею» не назвеш. Я часто порівнюю гарну виставу з доброю стравою: в ній мусить бути не тільки добротний вихідний продукт, але й технологія готування, і точно дібрані приправи… тоді й страва вийде добірна, і реакція на неї буде емоційна. А в грі тим більше має бути емоція. Заради цієї емоції я й приходжу до театру.

І. Уривський: У кожної вистави є свій глядач. У нас у репертуарі Одеського українського театру великий вибір – від класики до авангарду. Це постановки дуже різних режисерів – Равицького, Троїцького, Богомазова… Глядач сам вибирає, що йому подобається. От я дивлюся все, але подобається мені тільки якийсь певний стиль. Секрет вибору дуже особистий. Ти інтуїтивно розумієш: це – твоє, а це – ні.

– У програмі фестивалю є вулична вистава київського театру «Парадигмаріум» з якоюсь складною французькою назвою… Це новація?

І. Уривський: Це скоріше історія, адже театр починався на площі. Ця, як ви кажете, «новація» походить з джерел, з XI-XII століть у Європі.

М. Журавель: А «складна французька назва», «етр-жете-ля» – це філософське поняття «бути вкинутим сюди». Вуличний театр робить чудову річ. Припустімо, артист виходить на вулицю, розстеляє килимок і починає щось показувати. люди, що біжать мимо, зупиняються… і ось їх уже триста чоловік. Людина, що квапиться на роботу, не просто зупиняється, але, поринаючи у свою пам’ять, починає плакати разом з актором. Це феноменально! Фішка вуличного театру полягає в тому, що артисти точно знаходять канал комунікації й відчуття вашого «камертону», вони влучають у «ваш» звук і починають жити на одній хвилі з вами… Вуличний театр дуже вдало зайшов на наш фестиваль. Це варто побачити!

– І це, мабуть, одне з втілень того, про що в анотації до фестивалю заявлено – «ми створюємо театр сьогоднішній». Одне слово, в усіх, хто зацікавиться фестивалем театрів «Молоко», є шанс побачити за п’ять днів багато незвичайного та цікавого. Зустрічаємося 2 серпня в Одеському культурному центрі на вулиці Василя Стуса!