У час, коли на теренах нашої Батьківщини точиться війна, ламаючи долі багатьох людей, дивуєшся стійкості духу та відвазі тих, хто з повною самовіддачею та професійністю до кінця залишається вірним собі та своїм принципам. Саме таким переді мною постав заступник командира підрозділу спеціального призначення ВМС ЗС України по роботі з особовим складом капітан-лейтенант Павло Сухань.

Родом офіцер з Вінниці, навчався в юридичній академії Одеси, став офіцером запасу. Після закінчення вишу працював у різних сферах, але мріяв завжди про кар’єру військового юриста. Якщо ж служити – то в морській піхоті. Кому, як не таким, як він, – спортивним, підтягнутим, освіченим, – поповнювати лави елітних військ.

В його темних і глибоких очах важко розгледіти й краплю суму. Здається, що вони по-дитячому пустотливо дивляться на світ. Але лише здається…

Павло й досі пригадує штурм частини спецвійськами Російської Федерації під час анексії Криму, як були обстріляні наші військовослужбовці, як тоді майже весь особовий склад зазнав травм різного ступеня тяжкості…

– В Миколаєві матросів розмістили в теперішньому 138-му навчальному центрі, а офіцерів – у профілакторії одного з суднобудівних заводів. Так ми прожили більше місяця, а згодом нас переселили в 145-й ремонтний полк. З кінця травня і до вересня 2014 року ми несли службу на блокпостах. Наш підрозділ охороняв і штаб ВМС, що розташувався в Одесі, – згадує Павло Сухань. – Щоправда, за весь той час ми лише один раз виїжджали на полігон, щоб пристріляти нову зброю.

З великою вдячністю говорить офіцер про волонтерів, які на той час завжди були поруч.

– Нам приділяли чимало уваги, допомагали, тоді ж іще не була оголошена АТО. Ми були, так би мовити, перші незламні, – ділиться офіцер. – Саме нашому батальйону видали нагрудні знаки за вихід із Криму. Їх є всього 142. Як на мене, це не зовсім справедливо, адже пройде час і люди за цими нагрудними знаками будуть шукати побратимів і згадувати те, чого не варто забувати.

Невдовзі спалахнула війна на сході. Бійці рвалися туди, аби виконувати свій військовий обов’язок. Навіть переводилися до інших підрозділів або звільнялися, якщо тут їм відмовляли у відрядженні в зону бойових дій.

– Перший поранений в нас з’явився ще до АТО. Це було в Кошарах між Одеською та Миколаївською областями, де ташувався наш блокпост, – пригадує Павло Сухань. – Там працювали диверсанти. Боєць зазнав поранення у стегно, але, на щастя, обійшлося.

Відмовляючись від ротацій, Павло чотири місяці провів з бійцями в зоні антитерористичної операції, виконуючи обов’язки офіцера-психолога. Міг би служити і рядовим, аби зі своїми, жартує він.

– Ходив по позиціях, постійно спілкувався з людьми, – веде далі Павло. – Спочатку це було вкрай необхідно, адже без зв’язку, без інформації важко… У мене в бліндажі була бібліотека з різноманітною літературою, бійці приходили, читали. Згодом, звісно, обжилися, з’явився інтернет, телебачення з саморобними антенами.

Павло згадує свій перший день у зоні АТО, ніби це було вчора. Як їхали селами в Донецьку область, як місцеві дивилися на них, хто з острахом, а хто хрестив услід… Як першого ж дня провели розвідку з командиром батальйону і медиком.

– Ми навіть не знали, куди їдемо. Як виявилося, це було Гранітне. Саме там зайняли позицію, до речі, дуже хорошу. Ми розташувалися на околиці села в такому місці, що бачили на п’ять кілометрів навкруги. Одразу почали розміщуватися, копати укриття, щоб можна було сховатися в разі чого, і не даремно, – розповідає Павло Сухань. – Раптом крик: «Гради!» – й усі просто попадали у щілину. Так ми зустріли перші залпи «братніх подарунків», пройшли бойове хрещення вогнем. Після другого залпу наші мінометники змогли засікти ворога й відкрили вогонь у відповідь. Одну бойову машину знищили, а іншу підбили.

Через два тижні з Гранітного нас передислокували до Маріуполя. Знову почали копати окопи, будувати бліндажі, там не було нічого…

Капітан-лейтенант Павло Сухань і сьогодні без роздумів був би на передовій, проте його підрозділ доволі специфічний і роботи йому там поки що не має.

– Я постійно спілкуюся зі своїми бойовими побратимами. Адже вони там уже рік. Це важко, – каже офіцер. – Як на мене, ротацію треба проводити не рідше ніж раз на місяць-другий, адже у бійця притуплюється чуття самозбереження. Пригадую, як сам при обстрілі сусідньої позиції просто читав книгу…

Гострий розум, рішучість і щирість цього молодого офіцера, загартованого випробуваннями, підкріпили в моєму серці віру, що з такими воїнами ми приречені на перемогу.