Темно. Холодно. Час ніби зупинився і безжально споглядав за кількома людьми, які тихо сиділи в задушливій кімнаті і, певно, молилися, бо ж що залишається робити, коли ти оповитий бентежними думками: чи обміняють, чи просто розстріляють…

Один із тих, що пройшли пекло полону, – старший мічман Микола Королюк.

Тут, на Одещині, промайнули його дитинство та юність. По закінченні школи 1999 року вступив до військового коледжу в Миколаєві, який успішно закінчив 2002-го у званні прапорщика. Служба проходила як у всіх, але 2007 року, по закінченні контракту, полишив армію.

– Але зразу стало зрозуміло, що цивільне життя не для мене, – розповідає Микола. – Тож за порадою друзів у 2011 році я відновився в Державній прикордонній службі. З початку потрапив на Кучурган, пункт контролю на кордоні з Молдовою, а звідти – до Одеського загону Морської охорони на посаду водія. Але після отримання спеціальної кваліфікації на курсах, що функціонують на навчально-тренувальній базі Національного університету «Одеська морська академія», перевівся на посаду водолаза. А вже з 2014 року – начальник відділення водолазів відділу спеціальних дій на воді.

Микола Королюк згадує, як на хвилі патріотизму та юнацького запалу вирішили їхати всім підрозділом до АТО.

– Звичайно, було страшно, війна все ж таки, та й досвіду бойового ніхто з нас не мав... Відповідна підготовка була, адже дуже часто їздили на полігон, де проходили тактичну підготовку, стрільби й таке інше. Певно, тому на нас і зробили акцент, коли відправляли на схід, – розповідає Микола.

Наприкінці липня його відрядили до так­тичного угрупування «Кордон» для вико­нання завдань у зоні проведення АТО.

– Серпневий рух російських колон почався з чуток, потім нахлинула паніка. Техніки у нас не було, переміщалися на легкових авто, з озброєння – лише автомати, кулемети, гранатомети. Тож коли з боку Росії заходили колони, розуміли, що протистояти їм немає чим… А заходили вони 24 серпня, в той час як у Києві проходив парад, – з сумом пригадує Королюк. – Багато які тактичні групи відходили, як почалися обстріли. Так витісняли людей. 24 серпня мешканці Новоазовська масово полишали місто. Автобуси з написами «Діти», «Пенсіонери» один за одним щезали в напрямку Маріуполя. Місто мов вимерло, залишилися лише ми… А з «верхів» долітали команди «Залишатися на місці! Колон нема!». Добровольці нас полишили, група СБУ теж поїхала, «збройників» не було. А ми? Сиділи й чекали…

Розповідь Миколи зрідка переривається, він ніби робить зусилля над собою, щоб витягнути поховані десь глибоко на дні пам’яті спогади...

– 25 серпня ми завантажили в машини все наше майно і рушили в бік Маріуполя, практично доїхали до Широкиного, аж раптом пролунала команда повернутися в Новоазовськ і перевірити ситуацію. Ми висунулися «УАЗом» групою з трьох чоловік: старший групи підполковник Олексій Яїчко, старший мічман Ігор Лєзнєков та я. Проїхали один блокпост – все спокійно, другий – теж жодного руху, аж раптом за бетонними плитами, що лежали на дорозі, з’явився чоловік у камуфляжі з пов’язками, як у нас, і попросив з’їхати на узбіччя. Це була пастка. Слідом за незнайомцем із засідки вийшли ще люди з автоматами, назустріч виїхав танк, збоку – БМП, з усіх боків ми були під прицілами. Я сидів за кермом, хотів зробити маневр, але не вдалося.

Чому пролунала тоді така команда – Миколі не зрозуміло, але він і сьогодні вважає це зрадою.

Тиждень воїни пробули в пункті пропуску «Новоазовськ», їх тримали в бетонних автобоксах на митниці. Довго ворог вирі­шував, що з ними робити. А в той час не одна мати втратила сон, чекаючи хоч якоїсь звістки... На щастя, приїхав, як нам сказали, репортер з Великої Британії і в інтернеті з’явилися перші фото полонених. Так рідні й знайомі дізналися, що хлопці живі. Доти жодної інформації не було. Тепер можна було вести переговори.

Полонених відконвоювали до Донецька, у батальйон «Восток». Утримував їх особливий відділ працівників міліції самопроголошеної ДНР. Розмістили людей в колишній частині внутрішніх військ, в кімнаті для озброєння, і відразу попередили, що будуть готувати на обмін.

– Ставилися до нас терпимо, скаржитися нема на що, у порівнянні з іншими. Трішки били, час від часу приходили і розповідали, як ми прийшли на ЇХНЮ землю людей вбивати, погрожували розстріляти, але за що? За те, що ми захищаємо Батьківщину, рідних і близьких? Та свою правду не доведеш людині зі зброєю, сидячи за ґратами в полоні...

Визволили хлопців 15 вересня 2014 року. Цим займалися СБУ і ОБСЄ, а також співслужбовці та рідні. Отож, вісьмох поло­нених (разом із групою Миколи було ще троє військовослужбовців зі Збройних сил, один прикордонник з Амвросіївки і ще один поранений) обміняли на колишнього майора СБУ Донецька Андрія Панкова, затриманого за державну зраду.

Назавжди залишиться у Миколи спогад з гірким присмаком, коли рідні звернулися до колишнього керівництва загону, але їм сказали, що за їхнього сина тут не несуть відповідальності, й порадили звернутися до командування в Маріуполі, тобто просто самоусунулися, жодної інформації батькам не надали, відхрестилися.

– У мене змінилися погляди на життя, змінилася цінність самого життя… Хочеться жити, кохати і щодня бачити своїх близьких. У полоні я молився не за себе, а за рідних. Найбільший страх – як вони переживуть, коли зі мною щось станеться, – підсумовує мічман Королюк. – А ще залишилася дружба, яка не дала занепасти духом у ворожих лапах, і обіцянки, які так і залишилися тільки обіцянками...