Коли у ці скорботні дні у моїй уяві постає Святослав Караванський, то бачиться він мені передусім не тією кремезною статурою, якою з’явився був у нас в редакції «Чорноморської комуни» у шістдесятих роках у ролі перекладача з російської на українську (газета виходила тоді окремими двомовними випусками), а щонайперше великим крилатим Птахом, що літав і нині літає над нашими просторами — понад Одесою перш за все.

У далеких краях, зокрема і на радянсько-російському сході, мучився він, загнаний туди за його Слово Правди завжди спритним «збройним загоном партії» — енкаведистами. Та все ж із тюрем і таборів, із жорстоких та холодних карцерів із його закованих грудей виривалася на волю його Душа — підіймалася у височінь і за мить, сподвигнута болями великого Серця й енергією світлого Розуму, долітала до нас. Як також із далекої Америки, куди «рідна радянська влада» випровадила його, аби лиш не заважав їй ґаздувати у нас, хоча б і на наших кістках…

Отже, долітали до нас його Слово, його Правда. Однак лише до тих, хто і тут, на «вільній землі», чув і його муки, і страждання цілого народу.

Неспинний змах його широкого крила і пильний погляд згори його гострого ока, закличний погук-подзвін із висоти, на яку піднявся цей Птах сам і кликав та кличе нас і сьогодні до так бажаної всім людям високості, до злету над буденністю — злету і нашого Духу заради утвердження на рідній Україні оновленого, щасливого життя.

Таким бачиться і пам’ятник Святославові: під Птахом з розпростертими крилами сидить-чекає на його повернення додому-до хати вірна дружина, його сподвижниця і наша героїчна землячка Ніна Строката.

Колись це обов’язково маємо зробити — спорудити в Одесі пам’ятник незламності Духу двох палких Українських Сердець.