В останні років п’ятнадцять деякі молоді українські поети із так званого покоління 2000, та й не тільки вони, доклали певних зусиль до «розвінчання культу» Тараса Шевченка. Заразом дехто з них у полеміці договорився до того, що не так важливо, якою мовою сам пише. Не в тому, мовляв, суть, бо головне – думка (так, наче вона може існувати поза мовним або іншим символічним – і завжди національно приналежним – втіленням). І якби літературна мова розвивалася іншими шляхами, писав би мовою Сковороди, а не Шевченка. Тобто фактично – з огляду на сьогоднішню ситуацію – російською.

Це зауваження – важлива деталь, але про неї – дещо далі.

А спершу – про те, що проблема справді є. Щоб не розписувати її докладно, простіше сформулювати в анекдоті: розказують, що в якомусь райцентрі фігурі Лєніна на пам’ятнику обтесали борідку й замінили напис на постаменті. Тепер Шевченко.

Було б смішно, якби анекдот не відображав реальної хвороби нашої масової свідомості. Коріння її насправді не так і складно прослідкувати. Власне, воно в самому анекдоті й позначене: потреба радянської, а за нею й пострадянської людини мати собі якогось божка. Дається взнаки пресловутий культ особи, з яким боролися-боролися, та так і недоборолися. І тут не без впливу російської культурницької традиції, яка свого часу виразилася у формулі, висловленій на похованні Нєкрасова, – мовляв, той не те що рівний Пушкіну, а більший, бо писав «народніше», тобто більше відповідав модному на той час літературно-суспільному брендові. Звідти ж пішло й московське «поет в Росії больше, чєм поет» і таке інше.

Таким чином у дореволюційному московському менталітеті сформувалася й закріпилася, а в радянському стала непорушною аксіомою певна низка «вимог» до віршотворця: бути глашатаєм істини, політичним пророком, постачальником життєвих рецептів або афоризмів, викривачем суспільних вад, блазнем на вечорницях, та ким завгодно, хочби й різаком токарного верстата, аби тільки не поетом. А оскільки в межах підрадянської України будь-яка інша, крім московської, літературно-критична парадигма публічно існувати не могла, з такої точки зору розглядався й Шевченко.

Парадоксальний результат можна відслідкувати бодай в історії офіційних тлумачень Шевченкового ставлення до релігії. Одного й того самого автора, залежно від ситуації, виставляли то атеїстичним пропагандистом, то християнським проповідником. Та й справді: з одного боку – «будем, брате, з багряниць онучі драти, люльки з кадил закуряти, явленними піч топити…», з іншого – конгеніальний і за змістом, і за формою переклад першого псалма Давидова й не менш талановиті версії ще кількох псалмів та інших біблійних текстів, у яких проявляється тонка інтуїція щиро віруючої людини. Така сама ситуація, як із тим же вже згадуваним старшим сучасником Пушкіним – тут тобі й «Гавриліада» з одного боку, і «отци пустиннікі і жени нєпорочни…» з іншого.

А що це ти все Пушкіна згадуєш? – запитає читач. Так отож: російський «наше всьо» і наш «основоположник» жили і творили в одну добу становлення національного самоусвідомлення та національних літературних мов. І оскільки спадщина обох інтерпретувалася в середовищі одного державно-культурного впливу, який у підході до літератури слабував на гіперболізацію соціального аспекту, обом було накинуто додаткову функцію національного деміурга. Значення кожного для своєї культури справді величезне і вони справді надаються до порівняння, належачи до однієї «культурно-вагової категорії». Але наш опинився в невигіднішому становищі: йому довелося тягнути на собі набагато більше ідеологічного навантаження. У московському варіанті воно було розподілене по державних, церковних, наукових і культурних діячах, яких у варіанті українському не те щоб бракувало – вони з відомих причин навмисне затінялися, аби виразнішими були альтернативні. Тож і навішали все на Шевченка, тим самим підвищивши рівень його «суспільної відповідальності». Тому Пушкіну його «Гавриліаду» легко прощають, мовляв, ну хто з нас у молодості не грішив – не бавився, час був такий «вольнодумний» тощо, а от Шевченкову явно єретичну «Марію» недоброзичливці записують в актив буцімто питомого українського духовного хуліганства.

Насправді ж ставити питання про істинність або хибність того чи іншого поетичного твору – те саме, що ставити питання про істинність або хибність хмари, яка пливе собі по небі, дощу, що з неї полився. А вимагати від поета, щоб він був учителем народу, – те саме, що вимагати професорських знань і хисту від солов’я. Соловей чогось-таки навчає нас – але явно не академічних істин і не політичних переконань. Може, навчає чути голос життя, усвідомлювати вартість довколишнього світу, може ще чогось. Так само й ворона – каркаючи. І дощ – своїм шумом за вікном. Кожен – властивими собі засобами і своєю мовою. Як і поет. І тому принципово, якою мовою він пише. Це звідси пішла не раз повторена інтуїція, що поезія (якщо це поезія, звісно, а не віршований газетний опус, естрадний каламбур тощо) не піддається адекватному перекладові. Як не піддаються взаємному перекладові журавлиний крик і горобцеве цвірінькання або гомін лісу і хлюпання хвилі. І тому ж єдина адекватна вимога до поета – щоб він говорив те, що назріло, ховається в його мові і проситься до висловлення. І саме в цій конкретній мові, а не якійсь іншій. А назріває різне. Тому й «блаженний муж…» із «Марією», і «отци-пустиннікі» з «Гавриліадою», і численні подібні речі по всьому світі в усіх національних літературах.

Інша справа, що комусь вдається сягнути в самий глиб народного менталітету, національної мови й витягнути звідти і найжахливіше, і найбридкіше, і найсвятіше, і найпрекрасніше, а комусь – лише завіршувати сяку-таку популярну або не дуже думку. І в цьому стосунку – у мірі занурення в усю глибину національного духа, а не у віршованому переказуванні світських розмов, – Шевченко ще довго-довго буде невичерпним, недочитаним – і незамінним.