Нещодавно у Музеї Шустова відбулася цікава й насичена подія — виставка-перфоменс, присвячена долям людей, які були в’язнями концтаборів та остарбайтерами під час Другої світової війни. Нині їм уже за дев’яносто, і їхнє життя, як правило, обмежується стінами власних помешкань. Що пережили ці люди, чим живуть сьогодні і що хотіли б передати майбутнім поколінням?

Саме про це розповідає виставка, представлена кількома експозиціями. Одна з них, під назвою «…Немов ковток свіжого повітря…», створена у рамках програми «Місце зустрічі — діалог», вже кілька років поспіль мандрує містами країни, нагадуючи всім про те, про що забувати не можна. Це — портрети колишніх жертв нацизму з України, Білорусі, Росії та їхні розповіді про важкі випробування під час війни. Ці люди діляться своїми враженнями щодо участі в програмі німецького фонду «Пам’ять. Відповідальність. Майбутнє», яка змінила їхнє життя й наповнила новим значенням їхню старість.

— Виставка, насичена спогадами, фотознімками, справді діє немов ковток свіжого повітря, збагачуючи новими враженнями людей, які її оглядають. А для нас, колишніх жертв нацизму, — це особливо важлива подія. Про те, що ми пережили, потрібно розповідати — щоб ніколи не повторювалися ці страхіття та випробування, — вважає пенсіонерка Галина Кириченко, якій у дитинстві довелося бути разом із мамою у концтаборі.

Друга частина експозиції — це фотодослідження Галини Юдіної на тему «Віра. Війна. Повернення». Галина вже кілька років поспіль є волонтеркою програми «Місце зустрічі — діалог». Відвідуючи дев’яностолітніх жінок, учасниць програми, слухаючи їхні життєві історії, вона неодноразово замислювалася над тим, що ж допомагало людям, приреченим на смерть, вижити в епіцентрі війни, коли мільйони інших перетворювалися на дим та попіл. Що допомогло їм повернутися додому? І чому сьогодні, коли їм за 90, до них знову повернулася війна? Експозиція виставки — це не лише фото дев’яностолітніх у домашній обстановці, а й світлини, зібрані ними за все життя, починаючи з дитинства, речі та предмети тієї епохи, листівки, довідки, листи... Біля кожної з героїнь виставки — на пожовклій радянській листівці — її побажання прийдешнім поколінням, слова, які вони хотіли б передати як символ своєї віри...

Ці роздуми лягли в основу вистави «Живі спогади», створеної за життєвими історіями п’яти остарбайтерок. На відкритті виставки цей спектакль показали публіці, і люди дивилися його дуже уважно, розуміючи, що відбувається щось дуже важливе, багато хто плакав. Неначе тіні минулого, виходили на сцену дівчата, розповідаючи чесно, без прикрас, про те, що відбувалося з їхніми героїнями сімдесят років тому. Гітара Олексія Семенищева обережно й тактовно рефреном супроводжувала ті історії музикою тієї війни.

А зі стін тихо й спокійно дивилися на сцену фотографії героїнь. Лише одна з них змогла бути присутньою на цьому мистецькому вечорі. Лише одна з них упізнала свою історію серед того, що відбувалося на сцені.

Іраїда Мосеєнко, яка дев’ятилітньою дівчинкою працювала на німецькій фабриці, нині намагається брати участь у всіх заходах проекту, незважаючи на слабке здоров’я.

— Я вам дуже вдячна за те, що, долучившись до проекту «Місце зустрічі — діалог», я знову відчула радість життя, бажання спілкуватися, зустрічатися, навчатися, ділитися з іншими. Відкрилося друге дихання, почався «третій вік», — сказала вона після перегляду вистави.

На відкриття виставки-перфоменсу завітали журналісти, шанувальники мистецтва, родичі остарбайтерів, учасники програми «Золота осінь людей похилого віку», волонтери, студенти — усього понад 70 осіб.

Ірина Гур’єва, директор туристичного агентства, ділиться своїми враженнями:

— Це було створене жінками, жіночими серцями про жінок. Дівчата, не соромтеся голосно заявляти про важливість того, що ви робите. Ця виставка-перфоменс гідна, щоб її побачили і в інших містах.

Анна Кольцова, одна з акторок, що грала роль політрепресованої Соні, зазначила:

— Я не професійна акторка, сцена для мене — це місце трансформації, місце пошуку відповідей на свої запитання. У нашому пострадянському просторі в закапсульованому вигляді залишилося чимало людського болю. Він впливає на наше життя і вибудовує нашу реальність певним, не зовсім радісним чином. Наше завдання — прожити на сцені цей біль, трансформувати його. Для мене у війні нема переможців та переможених. Війна — це поламані долі, це жорна, що перетирають на борошно усіх, хто у них потрапив. І я дуже хочу щось змінити: для себе, для людей, які живуть поруч, і для тих, хто далеко. Я хочу, щоб майбутні покоління жили у прекрасному світі, а не на руїнах цивілі-зації. Тому ми маємо зробити вибір на користь Людяності, Поваги, Любові. Треба вчитися спілкуватися і домовлятися, а не махати шаблями. Адже для цього в нас є розум і серце, і ми можемо жити як справжні люди, а не дикуни.

Припинити війну, наповнити світ творчістю, взаємною повагою, радістю спілкування та іншими людськими цінностями — саме такою і є мета цієї виставки-перфоменсу.