У ювілейний рік — століття «Чорноморських новин» — була опублікована низка матеріалів з історії газети, названо багато імен тих, хто на різних етапах самовіддано творив цей часопис. Втім, з огляду на різні причини, не всі достойники потрапили у поле зоре авторів. Один з них — відповідальний редактор «Чорноморської комуни» Валентин Володимирович Тюпіков (1909-1943?).

Свого часу (30 червня 1989 року) про Валентина Тюпікова була ґрунтовна публікація в «Чорноморській комуні» відомого журналіста Йосипа Бурчо. Того ж року побачили світ й інші розвідки-спогади про нього як у «Чорноморці», так і в газеті «Юг».

Нещодавні статті про славнозвісного живописця Альбіна Гавдзинського звели мене з онукою художника і правнучкою колишнього «чорноморця» — Ліндою Стояновою. У моїх руках — сімейний архів: публікації, листування її прадіда по бабусиній лінії, які знайомлять з цікавою, талановитою особистістю, чудовим сім’янином Валентином Володимировичем Тюпіковим. Тримаю в руках ці пожовклі листи зі зрозумілим хвилюванням.

У жовтні, не зайве нагадати, відзначався День політв’язня. Тож цими рядками, «стукаючи кулачками» у груди наших сучасників, хочу нагадати деякі раніше опубліковані факти життя цієї непересічної людини.

27 липня 1937-го у двері постукали непрохані... Він був засуджений на десять років позбавлення волі з наступними п’ятьма роками позбавлення політичних прав. Звинувачення: участь у міфічній «троцькістсько-терористичній організації». Реабілітований 17 червня 1958-го, посмертно.

Діти росли без батька, весь тягар на свої плечі взяла та, що мимоволі стала вигнанкою, — його вірна дружина Емма. Із листа від 30 жовтня 1938 року: «Моя дорога Еммочко! Мої дорогі діточки! Сильно, сильно я скучаю за вами, пристрасно хотів би побачити вас, притиснути до своїх грудей і довго, довго цілувати!.. Напиши мені докладно про дітей, моя рідна Еммочко, про своє здоров’я і роботу…».

Заняття літературою і листи були його розрадою. Я розглядаю фото, зроблене в 1930-ті: Валентин і його дружина в оточенні її сестер — красиві, молоді. Жити б і жити! Та все перекреслило оте 27 липня 1937-го...

«Ти, очевидно, хвилюєшся, що від мене два місяці не було вісточки. Мене переводили з Тобольська на роботи в Колиму», —.читаю, складаючи розсипані, напівзотлілі клаптики паперу, які були призначені для найдорожчої. У них — магія кохання. Вони вчать цінувати кожну, дану нам Богом, хвилинку життя.

Революція пожирає своїх дітей. Тюпіков був патріотом своєї країни, не мислив себе поза нею. На папці для паперів — клеймо з «Авророю» (70-ліття жовтневого перевороту). Тридцять років тому. А ще й досі не всі і не все усвідомили...

Наведу уривок одного з віршів Валентина Тюпікова, адресованого тій, котра разом із дітьми була сенсом його життя:

Знакомый аромат,

волнующий и тонкий,

Напомнивший тебя,

струит листок письма.

Мне кажется, что я вновь

слышу смех твой звонкий,

Мне кажется, что ты пришла

ко мне сама.

Бодрит меня тепло

приветливого слова,

Как паутинка — огни

в ночной холодной тьме.

Мне кажется, что мы

соединились снова…

Я сердцу нахожу покой

в твоем письме…

Листування перервалося в 1941-у. Згідно з архівними даними, Валентин Тюпіков помер у Північно-східному колимському таборі 8 жовтня 1943 року. Сьогодні ми віддаємо шану цій мужній, світлій людині і сподіваємося, що колись будуть видані його поезії, більшість яких, очевидно, захована в архівах…